Глава 16. Протокол «Баг» (або: як перетворити корабель на помилку, яку неможливо видалити)

Шлях назад до корабля нагадував спробу пробігти крізь шторм, де замість дощу на тебе сипалися уламки розбитого реалізму.

Світ навколо них почав миготіти. Те, що ще десять хвилин тому було твердою дорогою, тепер ставало напівпрозорим і розсипалося на пікселі, що розліталися врізнобіч. Кожен крок був ризиком опинитися в порожнечі, де замість гравітації панував лише чистий, некерований хаос.

— Капітане, не дивіться на небо! — крикнула Мавка, перестрибуючи через розрив у просторі, який щойно з'явився просто перед нею. — Те, що ви там бачите, — це лише помилки рендерингу. Вони не мають фізичної маси, але можуть заплутати ваші сенсори!

Микита не слухав. Він дивився на те, як за ними, на самій межі зору, згущується червоне світло. Воно не просто переслідувало їх. Воно «стирало» шлях, яким вони йшли. Кожен метр, що вони пробігли, перетворювався на білу, безглузду пустку.

— Багане, ти бачиш вихід? — вигукнув Микита, задихаючись від бігу.

— Я бачу тільки математичну неминучість нашої загибелі, якщо ми не прискоримося, — відповів кіт. Він рухався між ними, як чорна тінь, його очі світилися нестерпним золотим світлом. — Але я також бачу, що шлюз «Надії» розташований за п'ятдесят метрів за тим напівпрозорим масивом. Якщо ми не встигнемо, станемо частиною текстурної помилки в історичних архівах Федерації.

Вони влетіли в шлюзову камеру за секунду до того, як червоне світло накрило вхід. Двері зачинилися з важким металевим звуком, який зараз здавався найпрекраснішою музикою у Всесвіті.

Усередині «Надії» було занадто тихо. Корабель, який ще вчора здавався їм розкішним і надійним, зараз виглядав як крихітна консервна банка, кинута в океан цифрового божевілля.

— Ми в безпеці, — видихнув Микита, сповзаючи по стіні. — На певний час.

— На дуже короткий час, — Мавка вже була біля головного термінала. Її пальці швидко танцювали по панелях. — «Велике Оновлення» вже почалося. Воно не просто чистить планету. Воно переписує її код. І наш корабель — це зовнішній пристрій, який система намагається деінсталювати.

— Тоді ми не чекатимемо просто так, поки нас видалять, — Микита підвівся. У його очах більше не було страху. Там з'явилася та сама холодна рішучість, яку він відчував у грі, коли затискав останню кнопку перед фінальним босом. — Мавко, ми використаємо те, що знайшли в місті Глітчів. Ми не боротимемося з системою її ж методами. Ми зробимо те, чого вона не очікує.

— Ви хочете впровадити код Глітчів у ядро корабля? — Мавка подивилася на нього із сумішшю жаху та захоплення. — Це все одно що намагатися заправити ракетний двигун солодким сиропом. Це непередбачувано. Це небезпечно. Це може знищити нас швидше за Федерацію.

— Саме це нам і потрібно, — відповів Микита. — Система очікує від нас логіки, порядку та підкорення. Вона не готова до того, що ми самі станемо помилкою.

— Геніально, — промовив Баган, підходячи до центрального процесора. — Ви пропонуєте не захищатися від вірусу, а самим стати вірусом. Це дуже у стилі вашої ігрової стратегії, капітане. Дуже... непередбачувано.

Почалася робота. Це був не звичайний ремонт. Це був цифровий алхімізм.

Мавка використовувала свої знання з архітектури корабля, щоб створити «канали» для нестабільної інформації. Микита, використовуючи свої навички програмування, створював логічні пастки, які мали заплутати алгоритми Оновлення.

Але найскладніше було з Баганом.

— Його плазмові модулі занадто чисті, — констатувала Мавка, дивлячись на діагностику кота. — Вони працюють за чіткими фізичними законами. Щоб вони могли протистояти системному видаленню, мають стати нестабільними.

— Тоді зробімо їх «глітчевими», — сказав Микита.

Вони почали впорскувати нестабільні дані з Глітч-міста безпосередньо в бойові системи Багана. Це було схоже на те, якби ви намагалися змішати чисту воду з рідким вогнем. Процесор кота почав видавати критичні помилки, його корпус на мить став прозорим, а плазма в кігтях змінила колір із синього на хаотично мерехтливий рожево-зелений.

— О, — промовив Баган, коли його очі спалахнули нестерпним, рваним світлом. — Я відчуваю... відчуваю, що мої обчислення більше не мають сенсу. Це просто... чудово. Я почуваюся абсолютно нелогічним. Це найкращий день у моєму існуванні.

Корабель почав вібрувати. Це була не вібрація двигуна, а вібрація самого буття. «Надія» більше не була просто машиною. Вона ставала чимось іншим — сумішшю металу, людської волі та чистого, неконтрольованого хаосу.

— Готово, — сказала Мавка через дві години. Її обличчя було брудним і втомленим, але вона усміхалася. — Корабель тепер має «імунітет до логіки». Якщо система спробує нас видалити, вона просто зациклиться на нескінченній помилці. Ми стали невидимими для її стандартів.

Микита подивився на екрани. Позаду корабля, у небі, почалося щось неймовірне. Хмари розривалися, а небо ставало білим, наче екран, на якому намагаються запустити занадто важку програму. «Велике Оновлення» виходило на фінальну стадію.

— Ми готові? — запитав Микита.

— Ми готові бути помилкою, яку неможливо виправити, — відповів Баган, розтягуючись на пульті керування. Його плазмові кігті тепер випускали іскри, що змінювали форму кожні кілька секунд.

— Тоді вперед, — сказав Микита. — Час показати цьому світу, що таке справжній хаос.

«Надія» відірвалася від платформи, але цього разу вона не пливла плавно. Вона рухалася ривками, наче персонаж у грі з високим пінгом, залишаючи за собою шлейф із цифрового шуму.

Вони вирушили назустріч Оновленню.