Глава 14. Місто помилок (або: як зайти в гості до тих, кого не існує)

Якщо ви коли-небудь грали в старі відеоігри на слабкому залізі, то знаєте, що таке «глітч». Це коли дерево раптом починає проростати крізь камінь, персонаж застрягає в текстурі стіни, а небо раптом стає яскраво-рожевим і мерехтить, наче несправна неонова вивіска.

Микита зрозумів, що тепер він живе всередині такого глітчу.

Тунель, у який вони зайшли, перестав бути просто тунелем. Стіни більше не були каменем. Вони стали напівпрозорими, наче зробленими з дешевого пластику, і крізь них було видно щось, що нагадувало безкінечний потік цифр та незрозумілих символів. Гравітація тут поводилася як примхливий підліток: то ти почувався вантажівкою, то раптом підлітав до стелі, наче надувна іграшка.

— Капітане, тримайтеся за щось тверде, — порадила Мавка, яка, здавалося, адаптувалася до цього безумства набагато швидше за всіх. — Або за щось, що не зникає, коли на нього натиснеш.

— Я намагаюся, — прохрипів Микита, чіпляючись за якийсь виступ, який при кожному кроці змінював колір із сірого на яскраво-помаранчевий. — Але тут важко зрозуміти, що є твердим, а що — просто візуальним ефектом.

— Це не ефект, — зауважив Баган. Він ішов по стіні, наче це була звичайна підлога. Його рухи були настільки впевненими, що Микита мимоволі почав заздрити навіть бойовому коту. — Це помилка рендерингу простору. З погляду фізики, ми зараз перебуваємо в точці, де математична модель планети не може вирішити, чи є тут матерія, чи лише інформація.

— То ми зараз у хмарі даних? — запитав Микита, намагаючись не злетіти вгору під час чергового гравітаційного збою.

— Більше схоже на те, що ми в смітнику, куди система викидає все, що не змогла обробити, — відповів кіт. — Але це дуже цікавий смітник.

Вони просувалися далі, поки тунель не розширився, вивівши їх на край величезної печери. І те, що вони побачили, змусило Микиту забути, як дихати.

Це не була порожнеча. Це було місто.

Але це не було місто з бетону, металу чи скла. Воно було побудоване з... помилок. Будинки, що нагадували кубики, висіли в повітрі, не маючи фундаменту. Сходи вели в нікуди. Вежі складалися з невідповідних за розміром блоків. Усе це було підсвічене м'яким, теплим світлом, яке не було схожим на стерильне випромінювання Федерації. Це було світло життя.

І воно було наповнене рухом.

— Дивіться, — прошепотіла Мавка, вказуючи вниз.

Унизу, у вузьких вуличках між «неможливими» будинками, рухалися вони. Тисячі маленьких пухнастих істот. Ті самі «плюшеві іграшки», яких Микита бачив у джунглях. Вони не просто бігали — вони жили. Вони спілкувалися, будували, переносили якісь незрозумілі предмети, що світилися.

— Це вони, — прошепотів Микита. — Ті, кого система намагається видалити. Вони побудували ціле місто в самому серці помилки.

— Це не просто місто, — Баган підійшов до краю прірви, його очі світилися від захоплення. — Це архітектура хаосу. Вони не намагаються виправити помилки системи. Вони використовують їх як фундамент. Це найвищий рівень адаптації, який я коли-небудь бачив. Це... філософський тріумф над логікою.

— І вони виглядають дуже щасливими, — додала Мавка, і в її голосі вперше прозвучала справжня, щира ніжність.

Раптом одна з істот — велика, синя, схожа на величезний м'який м'ячик із вушками — помітила їх. Вона зупинилася, підняла свої маленькі лапки і видала звук, схожий на переможне «піііп!».

За мить сотні інших істот теж зупинилися й подивилися вгору.

— Капітане, — тихо сказала Мавка. — Здається, ми щойно стали найвідомішими гостями в цьому місті. І я не впевнена, що вони сприймуть нас як друзів.

— Чи як загрозу? — запитав Микита.

— Скоріше як... щось, що приносить із собою дуже багато проблем, — відповів Баган.

Знизу почав підніматися звук. Це не був крик чи ревіння. Це був колективний гул, схожий на тисячу маленьких дзвіночків. І через мить до підніжжя скелі, де вони стояли, почали підбиратися перші «гості».

Вони не йшли — вони підстрибували, перекочувалися й перелітали, наче маленькі живі кульки. Вони оточили підніжжя скелі, і сотні пар величезних, блискучих очей здивовано дивилися на трьох чужинців.

Микита відчув, як його серце знову почало битися швидше. Але цього разу це був не страх перед смертю. Це було щось інше. Це було відчуття того, що він нарешті знайшов щось справжнє.

— Привіт, — сказав він, намагаючись, щоб його голос не звучав занадто гучно. — Я Микита. Я... я не збираюся вас видаляти.

Одна з істот, найближча до нього, підстрибнула вище за інших. Вона підлетіла майже до його обличчя, завмерла на секунду, а потім видала звук, який Микита почув чітко, ніби у власній голові:

«БІЛЬШЕ НЕ ПЕРЕШКОДА? ПЕРШИЙ ПЕРЕХІД... ЗАВЕРШЕНО. ВІТАЄМО В ГЛІТЧІ, ВЕЛИКІ ТІНІ.»

— Вони розуміють нас? — запитав Микита, дивлячись на Мавку.

— Вони розуміють не слова, капітане, — відповіла вона. — Вони відчувають ваші наміри. Вони відчувають, що ви — не частина «ідеального» коду. Ви — частинка хаосу, яка прийшла в їхній світ.

— Це дуже зручно, — промовив Баган, підходячи до краю. — Бути частиною хаосу в світі, який намагається бути ідеальним. Це фактично стратегічна перевага.

— Капітане, — Мавка поглянула на нього із серйозною усмішкою. — Здається, ваша подорож щойно перетворилася з місії колонізатора на місію захисника.

Микита подивився вниз на це дивне, м'яке, неможливе місто. Він подивився на своїх незвичайних друзів.

— Захисника? — перепитав він. — Я ж просто гравець.

— Гра закінчилася, Микито, — сказав Баган, і його очі спалахнули золотом. — Починається реальність. І в цій реальності за помилки доводиться боротися.

Микита кивнув. Він зрозумів. Він більше не був хлопцем, який шукає кнопку «вийти». Він був частиною цього світу. Світу, який не мав права на існування, але існував завдяки своїй неможливості.

— Добре, — сказав він. — Покажіть мені це місто. Я хочу знати, за що ми будемо битися.