Глава 12. М'яка загроза (або: як не розплакатися від милоти в епіцентрі війни)

Адреналін — це підступна штука. Він змушує тебе почуватися героєм бойовика, поки ти біжиш крізь джунглі, але щойно відступає, залишає після себе лише порожнечу, тремтіння в руках і бажання просто полежати десь у темному кутку, де немає ні плазми, ні філософії, нічого.

Микита сидів на розваленому корені гігантського дерева, притулившись спиною до вологої кори. Його дихання нарешті вирівнялося, але в голові все ще пульсував ритм бою.

— Якщо ми виживемо в цьому секторі, — промовив він, дивлячись на свої брудні, подряпані руки, — я офіційно вимагатиму від Федерації додаткової психологічної компенсації. У вигляді безкоштовного безсмертя або хоча б пакета безкоштовних солодощів.

— Солодощі не допоможуть від посттравматичного стресу, капітане, — відгукнулася Мавка. Вона сиділа навпроти, намагаючись очистити свій тактичний костюм від синього соку місцевих рослин. Її руде волосся заплуталося, а на щоці виднілася невелика подряпина, але вона все ще трималася з тією незламною впевненістю, яка іноді дратувала Микиту й водночас рятувала його. — Але я можу запропонувати вам синтезований шоколад. Він на смак як перероблений картон, зате теплий.

— Картон — це вже прогрес, — пробурмотів Микита.

Баган не сидів. Він обходив їх по колу, його золоті очі постійно рухалися. Він не виглядав виснаженим — він виглядав зосередженим.

— Ви занадто зосереджені на своїх відчуттях, — сказав кіт, зупиняючись перед Микитою. — Ви обговорюєте їжу та психологію, поки ми перебуваємо в зоні, де кожна тінь може стати нашою останньою. Об'єктивно — ваш рівень виживання після останньої сутички впав на 12%. Ви стаєте... розслабленими. Це небезпечно.

— Ми не розслаблені, Багане. Ми просто... перезавантажуємося, — заперечив Микита. — Навіть системі потрібен ребут.

— Ребут без аналізу помилок — це просто марна трата енергії, — відрізав кіт.

Микита зітхнув. Він зрозумів, що навіть у стані повного виснаження не зможе втекти від філософських повчань свого екіпажу.

Вони вирішили рухатися до найближчої точки збору, що була позначена на картах Федерації. Шлях пролягав через невелику низину, яка за координатами мала бути «порожньою зоною». Але коли вони вийшли на край цієї низини, Микита зупинився так різко, що ледь не перекинувся.

— Що за... — він не договорив.

Перед ними була не просто порожнеча. Це була гігантська, розкинута на сотні метрів ділянка, що нагадувала велетенську, затишну вітальню. Але замість стін тут були м'які, обтічні пагорби, що нагадували величезні подушки або складки оксамиту. І це не було штучним. Це було частиною ландшафту.

— Це не згідно з топографічними картами, — швидко сказала Мавка, перевіряючи термінал. — Тут має бути скелястий уступ. А тут... м'яка поверхня.

— Це не просто м'яка поверхня, — додав Баган, і його вуса сіпнулися. — Це біологічна структура. Величезна органічна споруда, яка імітує комфорт. Це дуже дивно. Навіть для цієї планети.

Вони почали спускатися. Повітря тут було іншим — теплим, солодкуватим, наче в дитячій кімнаті. І тиша тут була не загрозливою, а... затишною.

Раптом із-під одного з м'яких пагорбів щось вистрибнуло.

Микита миттєво вихопив плазмовий пістолет, Мавка здригнулася, готуючи імпульсний заряд, а Баган перетворився на напружений клумок м'язових волокон із готовими до бою кігтями.

Але те, що вони побачили, змусило їх усіх завмерти в повному замішанні.

Це не був хижак. Це не був дрон.

Це була істота. Маленька, кругла, вона нагадувала кульку з густого, надзвичайно м'якого білого хутра. У неї були величезні, блискучі очі, які дивилися на них із безмежною цікавістю, і дві крихітні пухнасті лапки. Вона нагадувала іграшку, яку хтось забув у дитячому садку, але була живою.

І вона видала звук. Це було щось середнє між дитячим сміхом і дзвоном маленького дзвоника.

— Це... — Микита опустив пістолет. — Це що?

— Це біологічна аномалія, яка виглядає так, ніби її створив дизайнер дитячих іграшок під впливом галюциногенів, — промовив Баган, але пильності не втрачав. Його очі пильно стежили за кожним рухом істоти.

Істота підстрибнула до Микити і... потерлася об його чобіт.

— Вона... вона мила? — запитав Микита, відчуваючи, як його бойовий настрій розсипається на шматочки.

— Вона небезпечна, — відрізала Мавка, хоча її голос теж став менш напруженим. — Вона занадто невідповідна цій планеті. Подивися на її структуру. Вона не має жодних засобів захисту. Жодних шипів, жодних кігтів. Вона абсолютно... беззахисна.

— Або вона настільки беззахисна, що це її найкращий захист, — зауважив Баган. — Подивіться на довкілля. Ця «м'яка зона» — це не випадковість. Це територія.

У цей момент із-під інших пагорбів почали з'являтися нові створіння. Десятки. Сотні. Маленькі, пухнасті, різнокольорові істоти почали обступати Микиту, Мавку та Багана. Вони не нападали. Вони просто... були поруч. Вони створювали навколо них кільце м'якого, теплого хаосу.

Микита відчув, як одна з істот застрибнула йому на коліно. Вона була настільки м'якою, що він на мить забув про піратів, про дрони й про те, що він — колоніст.

— Микито, — тихо сказала Мавка. Вона теж дозволила одній з істот підійти до себе. — Здається, ми щойно знайшли те, що Федерація вважала порожнечею.

— Це не порожнеча, — прошепотів Микита. — Це дім.

Але раптом цей момент чистої, абсурдної радості був розірваний.

З неба, просто над цією «м'якою зоною», знову з'явився той самий чорний дрон. Він не просто спостерігав. Він почав випускати тонкі червоні промені, які сканували кожну пухнасту істоту.

— Увага! — крикнув Баган, його голос став сталевим. — Вони не просто спостерігають. Вони проводять селекцію!

Микита побачив, як один із червоних променів пройшов крізь маленьку білу істоту, що сиділа на його коліні. Істота здригнулася, зблідла і... просто зникла. Не померла, не розсипалася — вона просто розпалася на пікселі, як помилка в коді.