Глава 10. Тест на придатність (або: як не стати добривом для місцевої флори)

​«Вихід є завжди. На крайній випадок — через дупу.» — Мавка

​«Випробування виживанням розпочинається через шістьдесят секунд. Команда «Надія» має зайти в зону сектору 4-Г. Ваша мета: дістатися до координати Х до моменту завершення циклу нестабільності. Порада: не намагайтеся бути героями. Герої зазвичай закінчують у звітах про втрати.»

​Голос Федерації звучав сухо, наче шелест старого паперу. Він не обіцяв натхнення. Він просто констатував факт: зараз почнеться бійня.

​Микита стояв у десантному модулі. Його серце калатало так, ніби намагалося вибити двері грудної клітки. Поруч Мавка перевіряла герметичність свого тактичного костюма, а Баган сидів на ящику з обладнанням, незворушно спостерігаючи за таймером.

​— Капітане, — Мавка поглянула на нього. Її очі були зосередженими. — Коли ми вийдемо, не дивіться на красу. Дивіться на рух. Якщо щось виглядає занадто красиво, щоб бути правдою, швидше за все, воно хоче вас з'їсти.

​— Я зрозумів, — кивнув Микита. — Краса — це пастка. Звучить як гасло, яке я написав би в грі.

​— У грі ви б натиснули «Пропустити навчання», — відповів Баган. — Тут такої кнопки немає. Тут є тільки фізика, гравітація та ймовірність того, що ви станете частиною місцевого раціону. Я радив би зосередитися на останньому пункті.

​Двері модуля з шипінням відчинилися.

​Їх не просто висадили на планету. Їх викинули в серце хаосу.

​Сектор 4-Г був джунглями, які не мали нічого спільного з земними лісами. Це були масиви пульсуючих, напівпрозорих стебел, що височіли на десятки метрів. Вони не були зеленими. Вони були кольору розпеченого заліза та глибокого ультрамарину. І вони гули. Весь ліс видавав низький, постійний звук, який віддавався вібрацією в самих кістках.

​— Показники атмосфери в нормі, — швидко сказала Мавка, дивлячись на свій наручний термінал. — Але рівень іонізації повітря зашкалює. Будьте готові до можливих перепадів гравітації.

​— Гравітаційні вирви? — Микита згадав один рівень у «Підкоренні галактики». — Це коли земля під ногами раптом вирішує, що ти маєш бути в небі?

​— Саме так, — відповів Баган. Він підійшов до края платформи, його золоті очі сканували джунглі. — І ще тут є «шумові хижаки». Вони реагують на вібрацію. Тому, капітане, якщо ви вирішите кричати від страху, зробіть це дуже тихо.

​Вони рушили вперед.

​Перші десять хвилин минули в напруженому мовчанні. Микита намагався ступати обережно, стежачи за кожним кроком. Кожне стебло під його ногами випускало хмаринку сяючих спор, що світилися в темряві, наче маленькі зірки. Це було неймовірно красиво, і водночас він почувався мухою, яка залетіла в пастку до павука.

​Раптом земля під ногами Микити здригнулася.

​— Гравітація! — крикнула Мавка.

​У ту ж мить вага його власного тіла збільшилася вп'ятеро. Він упав на коліна, відчуваючи, як кожен м'яз намагається розірватися. Дихати стало неймовірно важко, наче на груди поклали кам'яну плиту.

​— Тримайтеся за магнітні фіксатори! — скомандувала Мавка. Вона виглядала набагато впевненіше, її костюм автоматично зміцнив каркас, допомагаючи їй залишатися на ногах.

​Баган просто сидів на місці. Його вага була невеликою, тому він спокійно чекав, поки гравітаційний сплеск вщухне.

​— Це був локальний сплеск, — промовив кіт, коли тиск зник. — Ймовірність повторного удару в цій точці — 78%. Рекомендую змінити маршрут на три градуси ліворуч.

​Микита важко підвівся, витираючи піт із чола. Його м'язи тремтіли.

​— Дякую, Багане.

​— Не варто. Дякувати — це витрачати кисень. Просто йдіть.

​Вони змінили маршрут, але джунглі не збиралися їх відпускати. Коли вони пробиралися крізь густі зарості, Микита помітив рух. Це не було щось велике. Це було щось швидке, що промайнуло між сяючими стеблами.

​— Мавко, ти це бачила? — прошепотів він.

​— Сканери не показують цілі, — вона напружилася, її рука автоматично змістилася до кобури з електромагнітним імпульсом. — Це щось, що має дуже низьку теплову сигнатуру. Вони холодні.

​— Холодні хижаки, — додав Баган. — Як ідея про справедливість у цій галактиці.

​З темряви, просто перед ними, вискочило щось.

​Це не було твариною в звичайному розумінні. Це був клумок переплетених ниток, що нагадували кабель, але з пульсуючим, синім серцем у центрі. У нього не було очей, лише довгі, гострі вирости, що нагадували леза. Воно рухалося не плавно, а ривками, наче кадри в зламаному відео.

​— Це «Фейзер-скакун», — швидко сказала Мавка. — Не стріляйте з лазера! Вони поглинають енергію!

​— А що робити? — Микита відсахнувся, шукаючи опору.

​— Використовуйте механіку! — крикнула вона.

​Микита заціпенів на секунду. «Використовуйте механіку». Це була фраза з гри. Коли в тебе немає достатньо снарядів, ти використовуєш середовище.

​Він побачив над головою величезний, напівпрозорий плід, що нагадував важку капсулу. Він висів на тонкому, але міцному стеблі, яке вібрувало від звуків джунглів.

​— Багане! Потрібен точний удар! — крикнув Микита.

​— Я вже обчислюю траєкторію, — відповів кіт. Його тіло миттєво змінилося. Він не просто стрибнув — він вибухнув уперед.

​Баган пролетів над головою Микити, і в польоті його лапи спалахнули яскраво-синім світлом. Це були не просто кігті, це були плазмові леза, що розрізали повітря з характерним свистом. Він не атакував істоту. Він одним точним, майже хірургічним рухом перерізав те саме стебло-підвіс.

​Важка капсула з гуркотом полетіла вниз.

​Істота-скакун, яка вже готувалася до стрибка на Микиту, опинилася просто під нею.

​Глухий удар. Сплеск біолюмінесцентного соку. І тиша.

​Микита стояв, важко дихаючи, дивлячись на те, як з-під розчавленої капсули витікає синя рідина.

​— Сім із десяти за точність, — сказав Баган, приземляючись поруч. Він витер лапу об траву, ніби той короткий бій був чимось неприємним, як пил на меблях. — Але шість із десяти за стиль. Ти майже впав у паніку, капітане. Це було дуже непрофесійно.