Глава 8. Велике шоу (або: як стати чемпіоном, не маючи жодних шансів)

​«Вихід є завжди. На крайній випадок — через дупу.» — Мавка

​Планета К-7-В-ЕХ-2247 виглядала так, ніби її малював дуже талановитий, але трохи занадто захоплений дизайнер. З орбіти вона здавалася ідеальною: блакитні океани, розсіяні по поверхні, зелені масиви лісів, що нагадували м'який оксамит, та білі хмари, які огортали планету, наче дорога шовкова хустка.

​Це була планета класу М. Планета, яка обіцяла життя. Планета, яка обіцяла спокій.

​— Виглядає занадто ідеально, — сказав Микита, притиснувшись чолом до прозорого екрана ілюмінатора. — Навіть підозріло. У моїх іграх, якщо планета виглядає так, ніби її щойно відреставрували, зазвичай через п'ять хвилин на тебе нападає щось із тисячею зубів.

​— Твій скептицизм — це ознака дорослішання, капітане, — відгукнулася Мавка, яка стояла поруч, перевіряючи показники атмосфери. — Або ознака того, що ти занадто багато грав у «Підкорення галактики». Але в обох випадках я з тобою згодна. Ідеальні світи зазвичай приховують під собою щось... не дуже ідеальне.

​— Об'єктивно, — додав Баган, не відриваючись від розрахунків на своєму терміналі, — ймовірність того, що ця планета є лише пасторальним раєм, становить 0.04%. Решта 99.96% — це або підводні монстри, або місцева цивілізація, яка вважає нас непроханими гостями. Хоча, судячи з нашого статусу «надії людства», ми вже фактично є непроханими гостями.

​Микита зітхнув. Він сподівався, що після подорожі через інверсований час і розбірок із піратами його зустріне тихий посадковий модуль і спокійне заселення. Але Всесвіт, здавалося, мав на нього інші плани.

​Корабель «Надія» вийшов на високу орбіту. І саме тоді на головному екрані рубки спалахує не одне, а одразу кілька яскравих сигналів.

​— Капітане, — голос Мавки став набагато серйознішим. — Ми не одні. Навколо планети вже працює велика кількість активних об'єктів.

​Микита швидко переключив камеру на зовнішні сканери.

​Усюди навколо К-7-В-ЕХ-2247 кружляли величезні кораблі. Це не були поламані фрегати піратів. Це були величні, масивні, технологічно довершені судна. Різні за формою, різні за кольорами, але всі вони випромінювали одну й ту саму енергію: енергію власності.

​— Що це таке? — запитав Микита.

​«УВАГА! ПРИБУТТЯ ПРЕТЕНДЕНТІВ НА ПРАВО КОЛОНІЗАЦІЇ СЕКТОРУ К-7-В-ЕХ.» — вискочив текст на екрані.

​— О, — Баган нарешті підвів голову, і його очі спалахнули зацікавленістю. — Нарешті щось цікаве. Виявляється, твоя «надія людства» — це не монополія. Ми прибули на перевірку якості.

​— Перевірку чого? — Микита відчув, як у животі починає з'являтися знайоме відчуття тривоги.

​— На право володіння, — пояснила Мавка. — Федерація вирішила, що планета надто гарна, щоб віддавати її лише одній расі. Тому вони влаштували... змагання.

​— Змагання? — Микита ледь не впав із крісла. — На кшталт шоу талантів?

​— На кшталт шоу, де програш означає, що твій вид не отримає домівку, — виправив його Баган. — Я аналізую сигнали. У нас є чотири основні суперники.

​На екрані почали з'являтися дані.

​— Перші — Кристалічна Гегемонія, — почала Мавка. — Вони не біоорганічні. Їхні кораблі — це буквально гігантські живі діаманти. Вони не розмовляють, вони вібрують. Їхня логіка базується на гармонії частот.

​— Другі — Рій Забутих, — продовжував Баган. — Біологічна маса. Тисячі дрібних істот, що діють як один організм. Їхня стратегія — кількість. Вони просто заповнюють простір, поки він не стане їхнім.

​— Треті — Титани Біо-Механіки, — додала Мавка. — Величезні машини, що поєднують плоть і метал. Вони не ведуть переговорів. Вони просто вимагають територію.

​— І четверті? — запитав Микита, відчуваючи, як світ навколо починає крутитися швидше.

​— Ті, хто зазвичай залишається в тіні, — відповів Баган. — Ті, чиї кораблі ми майже не бачимо на радарах. Вони — майстри стелс-технологій.

​Микита дивився на ці велетенські кораблі, що оточували планету. Він, вісімнадцятирічний хлопець, який ще нещодавно переживав через низький рівень енергії в симуляторі, тепер стояв на порозі битви за майбутнє всього людства.

​— Отже, — сказав він, намагаючись, щоб голос звучав хоча б трохи впевненіше. — Ми маємо прийти, показати, що ми найкращі, виграти цю планету і... що далі?

​— А далі, капітане, — Мавка підійшла до нього й поклала руку на плече, — ви маєте зробити так, щоб ці чотири сили не вирішили, що ваш корабель — це занадто легка здобич для розваги.

​— Знаєте, — Баган знову заплющив очі, — я щойно порахував ймовірність того, що ми переможемо в цьому чесному змаганні.

​— І? — запитав Микита.

​— Ну... це було б дуже гарно з точки зору поезії. Але з точки зору математики — це майже неможливо.

​Микита подивився на Мавку. Вона всміхнулася — не тією іронічною усмішкою, а якоюсь справжньою, що давала сили. Потім він подивився на Багана. Кіт просто замурчав, що було максимально не по-філософськи.

​— Гаразд, — сказав Микита, стискаючи підлокітники крісла. — Якщо це гра — то я збираюся її виграти. Навіть якщо правила пишуть не для нас.

​— О, — Мавка підморгнула йому. — Тепер це вже схоже на капітана. Починаймо підготовку. Нам потрібно виглядати так, ніби ми тут не випадкові гості, а господарі, які просто трохи запізнилися на власну вечірку.

​Корабель «Надія» почав маневр для входу в атмосферу. Попереду була планета, чотири могутності раси та велике шоу, яке мало вирішити все.

​Микита ще не знав, що під цією ідеальною поверхнею планети вже хтось живе. І що ці «хтось» зовсім не збираються поступатися своїм домом.

​Але це вже була зовсім інша історія.