Глава 7. Планета, де час пішов дурити

​«Якби я була песимісткою, то сказала б, що ситуація гіршою бути не може. Але я оптимістка і знаю: може.» — Мавка

​Минув місяць.

​Місяць у космосі — це не як місяць на Землі. На Землі місяць має дні, ночі, свята, вихідні, дощі, сонце і хоча б якусь зміну пейзажу. У космосі місяць має лише одне: зорі. Вони не змінюються. Вони просто стоять. Тисячі, мільярди, незліченні — і всі однакові. Після тридцяти днів вони починають здаватися не зорями, а цвяхами, якими хтось прибив до чорної дошки безодню, щоб вона не впала на твою голову.

​Микита звик. Звик до того, що Мавка готує каву о 7:00, обід о 13:00 і вечерю о 19:00 за бортовим часом. Звик до того, що Баган лежить на пульті й іноді коментує навігаційні дані цитатами з Канта. Звик до того, що корабельний синтезатор їжі завжди плутає борщ із юшкою, а Мавка щоразу каже: «Це не борщ, це кулінарний злочин».

​Звик навіть до того, що іноді, глибокої ночі, чув, як Мавка ходить кораблем. Тихо. Беззвучно. Але чув. Не кроки — щось інше. Щось легше за крок, легше за подих. Ніби хтось йшов, але не торкався підлоги.

​Одного разу він запитав:

​— Мавко, ти не спиш?

​— Я завжди сплю, — відповіла вона. — Просто сплю із розплющеними очима. Це талант.

​— Це... нормально?

​— Для кого? Для тебе — ні. Для мене — так. Я андроїдка, капітане. Ми не спимо так, як ви. Ми... перезавантажуємося. Але я перезавантажуюся стоячи. Це ефективніше.

​Микита не став запитувати далі. Бо зрозумів: що більше він дізнається про свою команду, то менше їх розуміє. Це, мабуть, і є справжнє капітанство — керувати тим, чого не розумієш.

​На тридцять перший день засвітилося нове попередження.

​Не червоне. Не жовте. Синє. Це був новий колір для Микити, і він не знав, боятися чи ні.

​«ВИЯВЛЕНО ОБ'ЄКТ НЕСТАНДАРТНОГО ТИПУ. КЛАС: ПЛАНЕТА. АТМОСФЕРА: ПРИДАТНА ДЛЯ ДИХАННЯ. СТАТУС: АНОМАЛЬНИЙ. РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕ НАБЛИЖАТИСЯ. ПРОВЕСТИ ДИСТАНЦІЙНИЙ АНАЛІЗ.»

​— Не наближаємося, — сказав Микита. — Чудово. Люблю рекомендації, які починаються з «не».

​— Капітане, — сказала Мавка, уже сидячи за своїм пультом. — «Не наближатися» — це порада. А поради в космосі — це як вказівники на перехресті: хтось їх читає, хтось ігнорує, а хтось використовує як дрова.

​— Ти пропонуєш наблизитися?

​— Я пропоную подивитися. Подивитися — не торкатися. Торкатися — це вже Баганів рівень компетенції.

​Баган розплющив одне око.

​— Мій рівень компетенції, — сказав він, — це рівень, на якому я вирішую, чи варто щось знищувати. Поки що я не бачу причини знищувати планету. Але ситуація може змінитися.

​Микита подивився на екран. Планета була красивою. Зелено-блакитна, з білими хмарами, що повільно оберталися навколо неї. Вона виглядала як Земля, яку хтось намалював аквареллю, а потім забув просушити.

​— Що значить «аномальний»? — спитав він.

​— «Аномальний», — відповіла Мавка, зчитуючи дані. — Це означає: щось не так, але ми не знаємо, що саме. Це як коли ти заходиш у кімнату, і все на своїх місцях, але ти відчуваєш, що хтось тут був. Тільки в масштабах планети.

​— Це не заспокоює.

​— Я тут не для того, щоб заспокоювати. Я тут, щоб казати правду. Заспокоює Баган. Він бреше.

​— Я не брешу, — заперечив Баган. — Я переосмислюю реальність у більш прийнятному для психіки капітана вигляді. Це не брехня. Це терапія.

​Мавка збільшила зображення. Планета оберталася. Повільно, велично, як і має обертатися нормальна планета. Але щось було не так. Щось дрібне, ледве помітне, на межі сприйняття.

​— Бачите? — сказала Мавка.

​Микита не бачив. Баган — так.

​— Хмари, — сказав кіт. — Вони йдуть не в той бік.

​— Не в той бік — це куди?

​— Проти обертання планети. Це якби ви йшли по ескалатору, який їде у протилежному напрямку. Це неестетично. Це... м'яко кажучи, неприродно.

​Мавка ввела команду на детальне сканування. Екран заповнився даними: температура, атмосферний тиск, склад повітря, рівень радіації, магнітне поле. Усе було в нормі. Усе — крім одного.

​— Часовий параметр, — сказала Мавка. Її голос уперше за весь рейс був без іронії. — Час на планеті... йде у зворотному напрямку.

​Тиша.

​— Як — у зворотному? — спитав Микита.

​— Саме так, як і звучить. Час на поверхні планети тече назад. Не зупинився, не сповільнився — пішов назад. Як відео, яке хтось перемотує. Тільки це не відео. Це реальність.

​Микита сів. Не тому, що хотів. Бо коліна знову виконали свій фірмовий маневр.

​— Це... можливо?

​— Очевидно, так, — сказав Баган. — Бо це існує. Реальність не потребує нашого дозволу, щоб бути дивною. Вона просто є. Дивна, абсурдна, байдужа. Як і більшість речей у Всесвіті.

​— А що це означає для нас? — спитав Микита.

​— Це означає, — сказала Мавка, — що якщо ми там приземлимося, ми можемо почати молодіти. Що, з одного боку, привабливо. З іншого — якщо помилимося, то перетворимося на ембріони й забудемо, навіщо прилетіли.

​— Чудово. Просто чудово.

​— Є ще одне, — додала Мавка. — На планеті є цивілізація. Розвинена. Клас — приблизно II тип за Кардашовим. Тобто вони вже опанували енергію своєї зорі. Але проблема в тому, що через зворотний час...

​— Що?

​— Вони то розвиваються, то деградують. Просто на очах. За останню годину сканування я зафіксувала три цикли: від розвиненої цивілізації до кам'яного віку й назад. Як іграшка йо-йо, тільки в масштабах мільярдів істот.

​Микиті знадобилася хвилина, щоб це перетравити.

​— А... чому?

​— Дані свідчать, — сказала Мавка, — що причиною є експеримент. Науковий. Вони намагалися чогось досягти — можливо, подорожей у часі, можливо, безсмертя, можливо, просто варили борщ за новим рецептом і помилилися. Результат — часовий парадокс на рівні планети.

​— І це... можна виправити?

​Мавка подивилася на Багана. Баган подивився на Мавку. Це було вперше, коли вони обмінялися поглядами, які не були ні іронічними, ні саркастичними. Це був погляд двох істот, які обчислюють і яким не подобається те, що вони бачать.