Глава 6. Сигнал лиха (і чому не варто довіряти принцесам)

​«Вихід є завжди. На крайній випадок — через дупу.» — Мавка

​На тринадцятий день подорожі Микита навчився ще двох речей.

​По-перше, Мавка спить. Це звучить банально, але для андроїдки — концептуально складно. Вона не «переходить у режим очікування» чи «вводить у сплячку процеси». Вона саме спить: лягає, заплющує очі, дихає рівно. Коли Микита спитав навіщо, вона відповіла: «Бо якщо я не спатиму, ти нервуватимеш. А нервовий капітан — це капітан, який приймає рішення, як п'яний швейцар: обережно, але не туди». Це було найдобріше, що вона йому казала. І найдивніше: вона спала справжнім сном. З перевертанням з боку на бік і всім належним.

​По-друге, Баган вміє муркотіти. Це стало відкриттям, яке вразило Микиту більше за плазмові кігті. Кіт муркотів тихо, низько, як маленький двигун, коли сидів на теплій панелі. Микита спитав чому, й Баган відповів: «Муркотіння — це не емоція. Це техніка. Вібрація на частоті 25–50 Гц оптимізує роботу моїх внутрішніх систем. Але якщо тобі приємніше думати, що я муркочу від задоволення, — думай. Ілюзії корисні для психіки».

​Микита думав. Думка була приємною, і він вирішив її залишити.

​Тринадцятий день. 06:00 за бортовим часом. Микита спав. Сніданок був запланований на 07:30. Кава — на 07:35. Розклад — це єдина річ, яка давала ілюзію контролю.

​Тепловий сигнал. Не на головному екрані — на допоміжному, в кутку, де система моніторингу відстежувала «аномальні енергетичні відбиття». Сигнал був слабким. Настільки слабким, що стандартна система сповіщення його проігнорувала б. Але Баган — ні.

​— Капітане, — сказав кіт. Голос не був тихим. Це був той особливий голос, який розплющує тобі очі не звуком, а тональністю: спокійний, але з тією ноткою, яка каже «вставай, бо інакше вставатимеш у космосі без корабля».

​Микита розплющив очі.

​— Багане? Котра година?

​— Шоста. Але хвилювати тебе має не час. А те, що я за тебе хвилююся.

​— Ти хвилюєшся?

​— Не за тебе. За корабель. Ти — частина корабля. Замінна, але поки що корисна.

​Микита сів. Підійшов до рубки. Мавка вже була там. Стояла біля екрана, схилившись, уперши руки в боки. Її волосся було розкуйовджене — вона не встигла зачесатися. Це було настільки рідкісне явище, що Микита на секунду забув, чого взагалі встав.

​— Сигнал? — спитав він.

​— Сигнал, — підтвердила Мавка. — Тепловий. З планети. — Вона тицьнула пальцем в екран. — Ось.

​Планета. Невелика. Клас — «N», що означало «недосліджена». Атмосфера — придатна для дихання, але склад нестандартний. На екрані — червона пульсуюча точка. Тепловий сигнал, повторюваний, ритмічний.

​— Це сигнал лиха? — спитав Микита.

​— Це сигнал, — сказала Мавка. — «Лихо» — це інтерпретація. Може бути лихо. Може бути маяк. Може бути автоматична система, яка працює вже тисячу років після того, як її власники вимерли. Але ритм — стандартний протокол Федерації. Тривога. Максимальний рівень.

​— Федерація? Тут?

​— Федерація всюди, капітане. Як грип. Навіть там, де ти не хочеш її бачити.

​Микита подивився на Багана. Кіт сидів на пульті. Очі — золоті. Спокійні.

​— Багане?

​— Я просканував. Планета має атмосферу. Гравітація — 0.9 від земної. Магнітне поле — стабільне. На поверхні — споруда. Одна. Велика. Генерує сигнал. Озброєння на поверхні не виявлено. Під поверхнею — невідомо. Мої сканери не пробивають глибше ніж на тридцять метрів. Мабуть, щит. Або дуже товсті стіни. Або дуже товстий страх.

​— Що робимо?

​— Ти капітан, — сказав Баган. — Я — кіт. Рішення за тобою. Я лише консультую. Безкоштовно. Поки що.

​Микита подивився на екран. На точку. На Мавку. На кота. Відчув той самий тягар, який, мабуть, відчували всі капітани в усі часи: тягар рішення, від якого залежить не лише твоє життя, а й життя тих, хто тобі довіряє. Навіть якщо довіра звучить як «поки що корисна».

​— Вийдемо на орбіту, — сказав він. — Спробуємо зв'язатися. Без посадки. Без ризику. Просто поговоримо.

​— Розумно, — сказала Мавка. — Для першого разу. Другого разу ти, мабуть, спробуєш спуститися без скафандра, бо «повітря ж придатне для дихання». Але поки що — розумно.

​«Надія» змінила курс. Планета наближалася. З-за зорі вона виринала повільно — спочатку край, потім півкуля, потім повний диск. Блакитна, з білими хмарами, із зеленню на екваторі. Красива. Занадто красива, щоб на ній не було проблем.

​На орбіті сигнал став чіткішим. Ритмічний. Стандартний код Федерації: «ПРОСИМО ДОПОМОГИ. ПРОСИМО ДОПОМОГИ. ПРОСИМО ДОПОМОГИ».

​— Хтось живий, — сказала Мавка. — Або автоматика. Але повідомлення оновлюється. Кожні сорок секунд. Це не запис. Це трансляція.

​— Спробуй зв'язатися, — сказав Микита.

​Мавка натиснула кнопку. Пауза. Три секунди. П'ять. Десять.

​— Відповідають, — сказала вона. — Відео.

​Екран мигнув. З'явилося обличчя.

​Дівчина. Молода. Дуже молода — на вигляд років шістнадцять-сімнадцять. Біляве волосся, розпущене, з квіткою. Очі — великі, сині, вологі від сліз. Вона була бліда, і щоки її тремтіли.

​— Хто ви? — спитала вона. Голос — тонкий, ледь чутний. — Будь ласка... допоможіть... нас захопили...

​— Захопили? Хто?

​— Пірати. Вони... вони вбили нашу охорону. Нас залишилося троє. Я... я принцеса Аліанна. Династія Верілан. Сектор Кассіопея. Будь ласка... вони повертаються. Через... через кілька годин. У нас немає зброї. Немає захисту. Будь ласка...

​Микита відчув, як серце стиснулося. Принцеса. Захоплена піратами. Беззахисна. Молода. Уся ця історія виглядала як сторінка з книжки про лицарів. Прийти, врятувати, забрати.

​— Ми допоможемо, — сказав він.

​Мавка різко повернула голову. Баган розплющив очі. Обоє дивилися на нього. Не з подивом. З тим особливим виразом, який з'являється, коли хтось робить саме те, чого ти від нього й очікував. І це був зовсім не комплімент.

​— Капітане, — сказала Мавка тихо, так, щоб мікрофон не передавав. — Ти щойно пообіцяв допомогу незнайомій особі на незнайомій планеті, не перевіривши жодного факту.