Глава 5. Перший контакт (або: хто визначив, що це «контакт», а не «напад»?)

​«Якби я була песимісткою, то сказала б, що ситуація гіршою бути не може. Але я оптимістка і знаю: може.» — Мавка

​Перший тиждень на кораблі минув як один довгий, безперервний урок про те, що Микита нічого не знає про космос.

​Ні, він знав теорію. Орбітальна механіка? Будь ласка. Навігація за зоряними картами? Легко. Енергетичні системи класу «М»? Може розповісти уві сні. Але теорія — це як знати рецепт борщу за книжкою. Знати й варити — дві різні речі. А варити борщ у космосі, поки твій кіт-андроїд критикує твою нарізку буряка, — це взагалі окремий вид мистецтва.

​Микита навчився за тиждень трьох речей:

​По-перше, корабель «Надія» — це не просто корабель. Це летюче місто з трьома жителями, з яких один вважає себе капітаном, друга вважає капітана непорозумінням, а третій вважає, що капітанство як концепція застаріло й не витримує філософської критики.

​По-друге, Мавка готує каву краще, ніж бортовий синтезатор. Це не мало практичного значення для виживання, але мало колосальне значення для психіки Микити. Кава була єдиною річчю на цьому кораблі, яка не критикувала його, не кепкувала з нього й не цитувала Ніцше. Вона просто була гарячою і смачною. Іноді цього достатньо.

​По-третє, і це було найважливіше: Баган не спить. Узагалі. Ніколи. Він лежить із заплющеними очима, мовчить, виглядає як кіт, що дрімає. Але він не спить. Він відає. Він обчислює. Він слухає. Іноді Микита прокидався серед ночі й бачив два золоті вогники в темряві. Баган сидів у ногах його ліжка й дивився на нього.

​— Багане, — сказав Микита першого разу, підхопившись. — Ти... що ти робиш?

​— Спостерігаю, — відповів кіт. — Це моя функція. Я спостерігаю за загрозами. Зараз ти — найбільша загроза на цьому кораблі. Бо ти єдиний, хто може щось зламати, не знаючи, як це працює.

​— Дякую за довіру.

​— Довіряти — це не моя функція. Моя функція — об'єктивність. А об'єктивно — ти хропиш. Тихо, але наполегливо. Як маленький реактор, який не розуміє, що йому треба працювати, а не вібрувати.

​Після цього Микита почав спати з берушами. Беруші бортовий синтезатор зробив за три секунди. Він навіть не запитав навіщо. Синтезатор був найменш дивним членом екіпажу.

​На восьмий день подорожі, коли Микита сидів у рубці й намагався розібратися в системі навігації (яка мала 47 підменю, з яких 46 починалися зі слова «Увага»), засвітилося попередження.

​Червоним. Тим самим червоним, який ніколи не означає нічого доброго.

​«ВИЯВЛЕНО НЕІДЕНТИФІКОВАНИЙ ОБ'ЄКТ. КУРС: ЗБІГАЄТЬСЯ З КУРСОМ КОРАБЛЯ. ШВИДКІСТЬ: 0.3C. ЧАС ДО КОНТАКТУ: 12 ХВИЛИН.»

​Микита здригнувся. Спробував не панікувати. Не вийшло. Паніка прийшла без запрошення й сіла поруч, як непроханий гість на весіллі.

​— Мавко! — гукнув він. — Багане! Тут... щось летить на нас!

​Мавка з'явилася в рубці за чотири секунди. Зайшла спокійно, тримаючи руки в кишенях, ніби йшла на кухню, а не на потенційне зіткнення з невідомим. Кинула погляд на екран.

​— Хм, — сказала вона. — Цікаво.

​— «Цікаво» — це не той рівень тривоги, на який я сподівався!

​— Капітане, у мене три рівні тривоги: «нудно», «цікаво» і «біжи». «Цікаво» — це нормально. «Біжи» — це коли Баган встає. Поки що він лежить.

​Микита подивився на Багана. Кіт сидів на пульті керування — як завжди — і дивився на екран. Очі в нього вже не були золотими. Вони були помаранчевими. Як розплавлений метал.

​— Не поспішай занурюватися в паніку, капітане, — сказав Баган. — Паніка — це привілей тих, хто має час на помилки. У нас є дванадцять хвилин. Це або багато, або мало, залежно від того, чи має об'єкт зброю.

​— А як дізнатися, чи має він зброю?

​— Зазвичай — коли вона починає стріляти. Це достатньо надійний індикатор.

​Мавка сіла за другий пульт. Її пальці полетіли по клавішах так швидко, що Микита навіть не встигав відстежувати, які системи вона вмикає.

​— Сканую, — сказала вона. — Корабель. Невеликий. Клас — фрегат. Озброєння... дякувати Богові, немає.

​— О, — зітхнув Микита. — Ну, тоді—

​— Немає, бо зняте, — додала Мавка. — А от кільця на корпусі свідчать, що колись було. І чимало. Це корабель-грабіжник, капітане.

​— Пірати?!

​— Космічні пірати, так. Хоча термін «пірат» романтизований. По суті, це просто грабіжники, які вирішили, що закони не поширюються на тих, хто живе між зорями. І поки що вони мають рацію.

​Микита подивився на екран. Точка наближалася. Стала більшою. Потім — ще більшою. На екрані виникла тривимірна модель корабля-грабіжника. Він був потворний. Не в сенсі дизайну — хоча дизайн теж був жахливий. Він був потворний у тому сенсі, що на його борту було приварено все, що тільки можна приварити: шлюзові кільця різних діаметрів, уламки інших кораблів, навіть якийсь напис, який Микита не міг розшифрувати, але який виглядав як погроза.

​«ЗВ'ЯЗОК!» — загорівся текст на екрані. — «ВХІДНИЙ ВИКЛИК.»

​Мавка подивилася на Микиту.

​— Капітане, рішення за вами. Відповісти?

​— А що буде, якщо не відповім?

​— Тоді вони спробують примусово з'єднатися. А це означає, що вони зможуть підключитися до наших систем. А наші системи — це наші двері, наші фільтри повітря, наш реактор. Коротше — все, що дозволяє нам жити.

​— Тоді відповісти.

​— Звуковий зв'язок чи відео?

​— Відео.

​— Раджу вимкнути камеру з нашого боку. Бо якщо вони побачать, що капітан виглядає так, ніби щойно прокинувся й боїться, — це може вплинути на переговори.

​— Дякую, Мавко. Дуже підбадьорлива ремарка.

​— Не зауваження, а дружня порада. Маленька. Коротка. Як твої шанси.

​Микита натиснув «прийняти».

​Екран мигнув. З'явилося обличчя. Це обличчя було таким, що будь-який режисер фільмів жахів одразу запропонував би роль. Широке, зі шрамом від лівого ока до підборіддя, з бородою, яка виглядала так, ніби її причісували мачете. Очі — маленькі, хижі, як дві вуглинки.

​— Хто такий? — загримів голос. Він звучав так, ніби його власник ковтав гравій на сніданок.