Глава 4. Пірати, або Чому не варто хвалитися навичками перед тими, хто хоче тебе обікрасти

​«Якби я була песимісткою, то сказала б, що ситуація гіршою бути не може. Але я оптимістка і знаю: може.» — Мавка

​Перший тиждень на кораблі минув за формулою: 40% паніки, 30% навчання, 20% сарказму Мавки і 10% філософії Багана. Останні 30% — це сарказм Мавки, на який Микита витрачав додаткові 10% своєї психіки, але це вже математика вищого порядку, якої ніхто не вивчав.

​Микита вчився керувати кораблем. Справжнім. Не віртуальним. Різниця полягала в тому, що у віртуальній грі помилка коштувала перезавантаження. У реальності помилка коштувала життя. Власного, Мавчиного, Баганового та ще обладнання приблизно на вісім мільярдів доларів, яке Федерація чомусь довірила вісімнадцятирічному хлопцеві, який думав, що «колонізація» — це назва рівня в грі.

​— Тебе запитує система навігації, — сказала Мавка, сидячи в сусідньому кріслі з чашкою чаю. Чай вона пила з такою елегантністю, ніби перебувала на дипломатичному прийомі, а не на військовому кораблі посеред ніким не дослідженого космосу. — Курс тримати?

​— Тримати, — сказав Микита, намагаючись звучати як капітан. Вийшло це «тримати» з виразом «я не знаю, що роблю».

​— Тримаю, — відповіла Мавка й натиснула кнопку з таким виглядом, ніби це було найпростіше, що вона робила за день. Що, зважаючи на те, що вона була андроїдкою і могла одночасно керувати всім кораблем, було щирою правдою.

​Баган лежав на пульті навігації. Не поруч. На ньому. Його чорне тіло розпласталося просто поверх сяючих екранів, закриваючи половину даних.

​— Багане, — сказав Микита. — Ти закриваєш навігаційні дані.

​— Я знаю, — відповів кіт, не розплющуючи очей. — Дані — це ілюзія впевненості. Ти дивишся на цифри й думаєш, що розумієш, де ти. Але ти не розумієш. Ти просто бачиш числа. Числа не дають відповідей. Числа дають ілюзію того, що ти знаєш запитання.

​— Мені потрібно бачити курс.

​— Курс — це напрямок. Напрямок — це вибір. Вибір — це ілюзія вільної волі. Тому ти бачиш не курс — ти бачиш ілюзію. Я роблю тобі послугу. Заплющивши очі на ілюзію, ти відкриваєш їх для істини.

​— Багане.

​— Так?

​— Злізлазь із пульта.

​Кіт розплющив одне око. Золоте. Незадоволене.

​— Ти просиш мене зруйнувати свою медитацію заради навігаційних даних, які я й так знаю напам'ять?

​— Так.

​— Дивак, — сказав Баган і зліз. Повільно. З гідністю, яка пасувала б імператорові, що зрікається престолу, а не коту, який зліз зі столу.

​Мавка спостерігала за цим із куточків губ, де грала усмішка.

​— Ваші стосунки нагадують мені щось, — сказала вона.

​— Що саме?

​— Старе подружжя, яке свариться через пульт від телевізора. Тільки тут пульт коштує кілька мільярдів і може знищити планету.

​— Він не може знищити планету, — заперечив Микита.

​— Не казав би з такою впевненістю, — сказав Баган, стрибаючи на підвіконня. — Я особисто перевіряв. Може. Не раджу.

​Микита вирішив не питати. Бо іноді краще не знати.

​Другого тижня корабель увійшов у сектор, який на картах Федерації був позначений як «Зона підвищеного ризику. Не рекомендується для самостійного плавання. Дивись додаток 12-С». Додаток 12-С, як з'ясувалося, був додатком до додатка, який посилався на документ, що більше не існував. Бюрократія Федерації працювала за принципом: якщо проблема не задокументована, проблеми немає. А якщо задокументована — це не проблема, а процедура.

​— Що таке «Зона підвищеного ризику»? — спитав Микита, читаючи попередження на екрані.

​— Це означає, що хтось у Федерації знає, що тут небезпечно, але не хоче казати чому, — відповіла Мавка. — Бо якщо скаже — доведеться щось робити. А робити щось — це не в політиці Федерації. У політиці Федерації — документувати.

​— А насправді?

​— Насправді тут живуть пірати.

​Микита повернувся до неї.

​— Пірати? Космічні пірати? Як... як у грі?

​— Як у грі, тільки без кнопки «завантажити збереження». І без підказок. І без того, щоб пірати атакували по черзі, даючи тобі час подумати. Реальні пірати атакують усі разом. Бо вони не грають. Вони працюють.

​Баган підвів голову з підвіконня.

​— Пірати, — сказав він задумливо. — Цікава концепція. Брати силою те, що належить іншому. По суті, це та сама колонізація, тільки чесніша. Колонізатор каже: «Я тут, щоб допомогти». Пірат каже: «Я тут, щоб забрати». Перший бреше. Другий — ні. У цьому сенсі пірати морально перевершують колонізаторів. Цікаво, чи усвідомлюєш ти, капітане, що ти й пірат — професійно суміжні?

​— Я не пірат! Я колоніст! Мене відправила Федерація!

​— Федерація відправила. Ти не питав. Пірат бере — не питає. Різниця?

​— Різниця в тому, що я маю документи!

​— Документи, — кіт злегка хвитнув хвостом. — Найсильніша зброя у Всесвіті. Сильніша за плазму. Бо плазма знищує тіло. Документи знищують волю.

​— Ти філософуєш, а нас можуть атакувати!

​— Я завжди філософую. Це не залежить від обставин. Обставини залежать від того, чи хтось слухає. Поки що — ніхто.

​Їх помітили через три години.

​Радар видав сигнал, який Микита впізнав із гри: три об'єкти, швидкість вища за норму, форма — видовжена, озброєння — активне. Кораблі. Не дружні. Не нейтральні. Ті, що летять до тебе не для того, щоб привітатися.

​— Три кораблі, — сказала Мавка, викликаючи дані на екран. — Клас — модифіковані винищувачі Федерації. Озброєння — лазерне, імпульсне, і, судячи з енергетичного підпису, щось саморобне. Дуже саморобне. Дуже небезпечне.

​— Саморобне?

​— Пірати люблять модернізацію. Беруть стандартну гармату, додають потужності, знімають запобіжники. Результат — зброя, яка б'є сильніше, але може вибухнути в будь-який момент. Вони ризикують. Ризик — це їхня філософія.

​— Як у грі, — сказав Микита, і його руки самі знайшли знайомі позиції на пульті. — У грі я пройшов цей сценарій сім разів.

​— У грі, — сказала Мавка, — пірати атакували по одному. Тут — троє. Одночасно. І вони не чекатимуть, поки ти вибереш тактику з меню.