Глава 3. Перший день, який тривав тиждень

​«Якби я була песимісткою, то сказала б, що ситуація гіршою бути не може. Але я оптимістка і знаю: може.» — Мавка

​Перший день капітана Вербицького розпочався о 6:00 за бортовим часом. Закінчився о 6:00 наступного дня. Не тому, що день тривав двадцять чотири години — він тривав тиждень. Просто годинник на кораблі показував 6:00 сім днів поспіль, бо ніхто не налаштував часовий цикл.

​Микита виявив це на третій «день», коли зайшов на кухню й побачив, що синтезатор їжі пропонує сніданок удесяте поспіль.

​— Мавко, — сказав він. — Годинник зламався.

​— Ні, — відповіла Мавка, не відриваючись від планшета, на якому читала технічний посібник із керування кораблем. — Годинник не зламався. Ти просто не налаштував часовий цикл. Ти ж капітан. Це в твоїх обов'язках. Сторінка 12, розділ 1.

​— Ти могла б сказати раніше.

​— Могла б. Але спостереження за тим, як ти снідаєш кілька разів поспіль із тим самим виразом обличчя, було науково цінним. Я записувала.

​— Куди?

​— У бортовий журнал. Розділ «Психологічний стан екіпажу». Підрозділ «Капітан». Графа «Їсть, не помічаючи, що час зупинився». Примітка: «Можливий ранній симптом розладу адаптації або просто нетямущий».

​Микита сів. Сніданок був однаковий — яєчня, тости, сік. Знову. Але він не збирався здаватися.

​— Гаразд. Як налаштувати часовий цикл?

​Мавка поклала планшет.

​— Ти справді хочеш знати?

​— Так.

​— Справді-справді?

​— Мавко!

​— Ну гаразд. Панель керування, рубка, третя консоль ліворуч, вкладка «Системи життєзабезпечення», підменю «Хронологія», пункт «Цикл день-ніч». Там усе просто. Навіть для тебе.

​— А чому ти не зробила цього сама?

​— Бо я не капітан. — Вона всміхнулася. Такою усмішкою, від якої хотілося одночасно обійняти її й вистрибнути за борт. — Я лише помічниця. Ти створив мене помічницею. Помічники допомагають. Допомагати — не означає робити за тебе. Оскільки ти не просив допомоги — я й не допомагала. Логіка.

​Микита встав і пішов у рубку. Мавка залишалася на кухні, і він знав, чув: вона сміється. Тихо. Мовчки. Але сміється.

​Рубка зустріла його тим самим сяйвом екранів, але тепер на головному моніторі миготів інший текст:

​«УВАГА: ЧАСОВИЙ ЦИКЛ НЕ НАЛАШТОВАНО. 168 ГОДИН ПРОВЕДЕНО В РЕЖИМІ „ПІВДЕННЕ СВЯТЛО“. Екіпаж може відчувати дезорієнтацію. Капітан — обов'язково.»

​Микита підійшов до третьої консолі. Там справді була вкладка «Системи життєзабезпечення». І підменю «Хронологія». І пункт «Цикл день-ніч». Він натиснув.

​Виникло сімнадцять підпунктів. «Інтенсивність освітлення: денна». «Інтенсивність освітлення: нічна». «Інтенсивність освітлення: аварійна». «Колірна температура». «Швидкість затемнення». «Сигнал ранкового пробудження: мелодія/гудок/мовчання». «Сигнал вечірнього відбою». «Режим сну: стандартний/глибокий/короткий». «Режим денного світла: стандартний/полярний/тропічний». «Режим нічного світла: стандартний/місячний/темний». І так далі. Сімнадцять. Від «загальної тривалості циклу» до «гучності сигналів пробудження у відсотках».

​Микита дивився на це п'ять хвилин.

​Потім повернувся на кухню.

​— Мавко.

​— Так?

​— Там сімнадцять підпунктів.

​— Так.

​— Ти назвала це «просто».

​— Для мене це просто.

​— Для тебе. А для мене — це сімнадцять способів налаштувати освітлення, коли я один на кораблі посеред космосу.

​— Не один. Зі мною. І з Баганом.

​— Зі мною, з тобою і з котом, який вважає, що час — ілюзія. Звісно. Набагато краще.

​Мавка підвелася, взяла планшет і пішла в рубку. Сіла в капітанське крісло — капітанське! — і за сорок секунд натиснула дванадцять кнопок. Екран мигнув зеленим.

​«ЦИКЛ ДЕНЬ-НІЧ: АКТИВОВАНО. СТАНДАРТНИЙ РЕЖИМ. 16/8. ОСВІТЛЕННЯ: ПРИРОДНЕ. СИГНАЛ ПРОБУДЖЕННЯ: МЕЛОДІЯ „Ранок у лісі“. СИГНАЛ ВІДБОЮ: МЕЛОДІЯ „Вечірній ліс“.»

​— «Ранок у лісі»? — спитав Микита.

​— А ти хотів «Гудок аварійної тривоги»?

​— Ні, але...

​— Тоді не питай. Ліс. Уранці — ліс. Увечері — ліс. Ти ж назвав мене Мавкою. Мавка живе в лісі. Логіка.

​— Я створив тебе в симуляторі. Там не було лісу.

​— У твоїй уяві був. Бо ти уявив мене. А я — Мавка. А Мавка без лісу — це як капітан без корабля. Ось, тримай. Тепер у тебе є ліс. І капітан. І корабель. Не кажи, що я не дбаю.

​Вона встала з крісла. Сіла на підлокітник. Перехилила голову.

​— Ти серйозно не міг натиснути дванадцять кнопок сам?

​— Я не знав, які саме.

​— Ти міг спробувати.

​— Я міг натиснути не туди.

​— І що б сталося?

​— Ну... аварійне освітлення? Сигнал тривоги о третій ночі? Космічний корабель, що гуде, як сирена?

​— І це було б проблемою?

​— Так!

​— А кілька сніданків поспіль — ні?

​Микита відкрив рота. Закрив. Відкрив. Знову закрив.

​— Ти записуєш це в бортовий журнал?

​— Уже записала. Розділ «Взаємодія капітана з екіпажем». Графа «Здатність до самостійного вирішення побутових завдань». Оцінка: «низька, але з потенціалом до розвитку».

​— «З потенціалом»?

​— Я оптимістка.

​Баган з'явився о 8:00 — за новим часом. Він зайшов у рубку тихо, як входять тільки коти й агенти секретних служб. Застрибнув на головний екран, на якому тепер відображалася карта їхнього маршруту — довга, вигнута лінія від станції до далекої точки.

​— Цікаво, — сказав він, вмостившись на консолі. — Чотирнадцять і сім світлових років. Знаєте, що найцікавіше у відстанях у космосі?

​— Що? — спитав Микита, який щойно навчився відрізняти день від ночі.

​— Що вони не зменшуються, доки ти рухаєшся. Поки ти нерухомий — вони сталі. Коли рухаєшся — вони зменшуються так повільно, що здається, ніби вони збільшуються. Це метафора людського життя. Ти завжди кудись ідеш, але відстань ніколи не здається коротшою. Деякі філософи називають це екзистенційною тривогою. Я називаю це вівторком.

​— Вівторком?

​— Так. Найбезглуздіше слово в тижні. Спробуй сказати «вівторок» без сумніву в голосі. Не вийде. Бо вівторок — це день, коли понеділок уже закінчився, а п'ятниця ще не настала. Вівторок — це метафора всього людського існування. Ти між тим, що було, і тим, що буде. І обидва недосяжні.