Глава 2. Командир тих, кого сам створив

​«Вихід є завжди. На крайній випадок — через дупу.» — Мавка

​Дванадцять годин у космосі — це достатньо, щоб пережити п'ять стадій прийняття, три стадії паніки та одну стадію розмов із собою, після якої ти вже не впевнений, хто з вас двох має рацію.

​Микита не спав. Він намагався. Ліг на ліжко в каюті капітана — так, на цьому кораблі була каюта капітана, з ванною, бібліотекою та ніжним освітленням, яке мало імітувати захід сонця. Але замість сонця за ілюмінатором були зорі, а замість спокою — відчуття, що ти запакований у консервну банку й відправлений туди, де ніхто не чекає на пошту.

​Він тричі обійшов корабель. Це зайняло дві години, бо корабель був величезний. Знайшов кухню. Знайшов спортзал. Знайшов арсенал, який привернув його увагу так, як зачіпається палець за цвях: боляче й із відчуттям, що щось пішло не так. Арсенал. На колонізаційному кораблі. Навіщо колоністу плазмова гармата? Щоб переконувати ґрунт?

​Він знайшов бібліотеку. Триповерхову. З реальними книжками. Хто в космосі возить реальні книжки? Люди, які знають, що через вісім місяців єдиною розвагою буде власна компанія, ось хто.

​А ще він знайшов двоє зачинених дверей із написами «КОМПАНЬЙОН 1» та «КОМПАНЬЙОН 2». Він постукав. Двері зберегли гідність і не відчинилися.

​За годину до активації Микита сидів у рубці, дивлячись на зорі. Вони не рухалися. Звісно, вони рухалися, але так повільно, що здавалося, ніби Всесвіт намалювали на стіні й забули сказати, що це вікно.

​На екрані з'явився відлік.

​«АКТИВАЦІЯ КОМПАНЬЙОНІВ ЧЕРЕЗ 00:59:00»

​Микита поправив комір. Потім волосся. Потім комір знову. Він хотів виглядати як капітан. Не як переляканий вісімнадцятирічний хлопець, якого заперли у сталевій коробці посеред нікуди, хоча це було ближче до правди.

​«00:01:00»

​Хвилина.

​«00:00:30»

​Тридцять секунд.

​«00:00:10»

​Десять.

​«00:00:03... 02... 01...»

​«АКТИВАЦІЮ ЗАВЕРШЕНО. ПРОСИМО ПРОЙТИ ДО ВАНТАЖНОГО ВІДСІКУ В.»

​Микита встав. Поправив комір. Втретє. І пішов.

​Вантажний відсік В був не тим, що він уявляв. Ні коробок, ні ящиків, ні фермерських інструментів. Це було сховище. Велике, тьмяно освітлене, з двома капсулами в центрі, схожими на труни для дуже багатих людей.

​Перша капсула відчинилася з тихим шипінням. З неї вирвалася хмара пари, наче з морозильної камери в кіно.

​А потім — вона.

​Руде волосся. Зелені очі. Ластовиння. Кирпатий носик.

​Мавка.

​Його Мавка. Та сама, яку він створив у симуляторі. Струнка, спортивна, з тим самим поглядом, який говорив: «Я знаю щось, чого ти не знаєш, і мене це дуже тішить».

​Вона вийшла, потягнулася, хруснула шиєю в обидва боки — бо мала таку звичку — і глянула на Микиту.

​— О, — сказала вона. — Це ти.

​Не «привіт». Не «здрастуй». Не «капітане, рада знайомству». Просто «о, це ти». З таким відтінком, ніби вона замовила піцу, а замість піцайоло принесли колишнього.

​— Мавка? — видавив Микита.

​— Наче бачиш привида, — вона нахилила голову, вивчаючи його. — Ти схуднув. Або ні. Може, це освітлення тут таке... гнітюче. Так, гнітюче — воно робить тебе схожим на того, хто не спав і не їв. Ти не спав і не їв?

​— Я... не міг заснути.

​— Звісно. Космос, безкінечна самотність, замкнений простір. Класика. Ти прочитав хоча б інструкцію з безпеки?

​— Я не знав, що є інструкція.

​— Звісно, не знав. Капітани не читають інструкцій. Капітани сідають у крісло й кричать «повний вперед», а потім дивуються, чому корабель зіткнувся з кометою. Краса.

​Вона пройшла повз нього, оглядаючи відсік. Микита так і стояв із відкритим ротом.

​— А... ти справжня? — спитав він.

​— А ти справді капітан? — вона глянула через плече. — Бо виглядаєш як курсант, який забув, де туалет.

​— Я щойно випустився!

​— Саме те. Випустився — означає, що ти ще нічого не знаєш, але вже думаєш, що знаєш усе. Це найнебезпечніший стан свідомості. Гірше тільки повне ігнорування реальності, але до цього ти, мабуть, ще дійдеш.

​Микита відчув, що його самооцінку щойно використали як килимок для ніг. Але він не встиг відповісти, бо друга капсула відчинилася.

​З неї не вирвалася хмара пари. Нічого не вийшло взагалі.

​Микита підійшов ближче. Всередині капсули —

​Чорний кіт.

​Великий. Пухнастий. З жовтими очима, які світилися в темряві капсули, як два ліхтарики, що вирішили працювати несинхронно. Він лежав на спині, розкинувши лапи, й виглядав так, ніби помер від нудьги років із п'ятнадцять тому.

​— Це... кіт? — спитав Микита.

​— Це Баган, — сказала Мавка так спокійно, ніби говорила про стілець. — Наш другий компаньйон.

​— Кіт — компаньйон? На колонізаційному кораблі?

​— У тебе є кращі ідеї? Взяти з собою акваріум?

​Кіт розплющив одне око. Потім друге. Потім сів. Потягнувся так, що хребет хруснув у п'яти місцях. Стрибнув із капсули на підлогу. Потім на ящик. Потім на вищий ящик. Потім на полицю. Сів там, дивлячись на Микиту зверху вниз.

​— Ну, нарешті, — сказав кіт.

​Голос був глибокий, спокійний, із таким тембром, ніби хтось змішав священника з філософом і додав трохи сарказму для смаку.

​Микита кліпнув очима.

​— Кіт... розмовляє?

​— А ти дихаєш, — відповів Баган. — Я ж не кричу про це на кожному кутку.

​— Ти... ти справжній?

​— Справжній? — кіт нахилив голову. — Цікаве питання. Що таке «справжнє»? Якщо ти думаєш, що справжнє — це те, що можна помацати, то спробуй помацати світанок. Не вийде. Але він справжній. Якщо ти думаєш, що справжнє — це те, що має душу, то я б запитав: а ти впевнений, що вона є в тебе? Бо я бачив, як ти стояв перед відчиненою капсулою з відкритим ротом тридцять секунд. Душа в цьому участі не брала.

​— Я не стояв тридцять секунд.

​— Двадцять вісім. Я рахував. Мені нудно.

​Мавка спостерігала за цим із тим виразом обличчя, який зазвичай притримують для тенісу, де обидва гравці втрачають м'яч.