Глава 1. Надія людства (й інші неприємності)

​«Якби я була песимісткою, то сказала б, що ситуація гіршою бути не може. Але я оптимістка і знаю: може.» — Мавка

​У космосі ніхто не чує, як ти кричиш. Це загальновідомий факт. Але про те, що ніхто не чує, як ти мовчиш у повному розпачі, чомусь не пишуть у підручниках з астрофізики.

​Микиті Вербицькому вісімнадцять років, і він щойно закінчив Кадетське училище космопілотів. Він кмітливий. Допитливий. Добре розвинений фізично. І має одну фатальну слабкість, яка, як з'ясується пізніше, визначить усе його подальше життя.

​Він занадто любить віртуальні світи.

​Більше, ніж реальні. Набагато більше.

​В останні пів року навчання Микита провів у симуляторі «Підкорення галактики» стільки годин, скільки інші курсанти витратили на сон, їжу та здоровий спосіб життя. А спали вони, до речі, чимало. Бо інструкція вимагала: «Здоровий курсант — задоволений курсант». Але інструкція — це лише порада для тих, хто не вміє грати в космос.

​Микита ж був неперевершеним. Абсолютним. Безапеляційним. У нього була відлагоджена команда і віртуальна помічниця, яку він створив сам, з нуля, уявивши ідеальну супутницю: струнка і зла на язик рудоволоса дівчина із зеленими очима, ластовинням та кирпатим носиком. Він називав її Мавкою. Просто... ну, звучить же мило, правда?

​Але все це — потім. А зараз —

​Зразкова, парадна, позолочена церемонія випуску.

​Зала була така велика, що в ній цілком міг би поміститися невеликий вантажний корабель. Якийсь архитектор вирішив, що найкращий спосіб відсвяткувати випуск — це посадити людей у крісла, які дивляться на сцену, де стоять інші крісла, в яких сидять люди, що розповідають, наскільки важливі випускники. Іронія полягала в тому, що випускники й так знали, наскільки вони важливі. На табло над сценою червоним миготіло: «НАДІЯ ВСЬОГО ЛЮДСТВА». Трохи нижче, дрібніше: «Термін придатності надії не гарантується».

​Декан Пухирчук вийшов на сцену. Він був такий круглий і сяючий, що здавалося, ніби зараз вибухне від власної важливості.

​— Шановні випускники! — голос у нього був як мед, змішаний із піском. — Сьогодні ви ступаєте на шлях слави! Ви — еліта! Ви — майбутнє! Ви — надія!

​Аплодисменти. Записані. Бо живих у залі було трохи за три сотні, а оплески гриміли так, ніби їх три тисячі. Звукова система підсилювала все, включно з фальшивим ентузіазмом.

​Після церемонії почалося шикування. Потім обхід. І ось Микиту відокремили від решти. Це було помітно, бо інші дивилися на нього з тим особливим виразом, який зазвичай притримують для того, кого ведуть на плаху або на дуже важливу зустріч, з якої не повертаються.

​— Курсант Вербицький, — сказав офіцер-супровідник. Він не всміхнувся. Дивився на Микиту так, ніби перед ним був не випускник, а невеликий недолік у звітності.

​— Так?

​— Ходімо.

​Микита пішов за ним. Коридор. Інший коридор. Перехід. Ліфт, який їхав не вгору, а вбік, що дивувало, бо «вбік» у космосі — це завжди напрямок у невідомість.

​Величезний, розкішний космічний корабель чекав на нього. Такий великий, що здавалося, він сам є окремою планетою, якій просто не вистачило ентузіазму залишитися на місці. Микиту провели через шлюз. Стерильно. Тихо. Потім через технічний відсік. Потім — прямо в рубку.

​Рубка була неймовірною. Сяюча, сповнена екранів, кнопок і панелей керування. Крісло капітана стояло посередині — м’яке, оббите шкірою, з підлокітниками, які виглядали так, ніби готові обійняти тебе в найважчі часи. У кріслі — нікого.

​Микиту підвели й жестом запропонували сісти. Він сів.

​— Зручно? — спитав офіцер.

​— Так... добре. А що далі? Куди ми...

​— Бажаємо щасливої подорожі.

​І двері зачинилися.

​Тихо. Найгучніше «тихо», яке Микита чув у своєму житті.

​Він сидів. Екрани палали. Десь глибоко в корпусі щось загуло — це, мабуть, реактор. Або його власне серце, яке намагалося вирватися з грудної клітки.

​Він почекав п'ять хвилин. Потім десять. Потім підвівся й підійшов до дверей. Двері не відчинилися. Він постукав. Вони зберігали мовчазний спокій предмета, який точно знає, що ти тут зайвий.

​— Е... привіт? — сказав він у порожнечу.

​Простір не відповів. Але екрани — так. На головному моніторі з'явився текст. Великий, жовтий, занадто дружній.

​«ВІТАЄМО НА БОРТУ, КАПІТАНЕ!»

​Микита покліпав очима.

​— Капітан? Я курсант. Я щойно випустився.

​«ВИ НАБРАЛИ НАЙВИЩИЙ БАЛ У НАВЧАЛЬНІЙ ПРОГРАМІ-СИМУЛЯТОРІ „ПІДКОРЕННЯ ГАЛАКТИКИ“. ВАШ РЕЗУЛЬТАТ — 99.7%.»

​— А решта 0.3%?

​«ЦИТАТА З ВАШОГО ДОГОВОРУ: ПРОГРАМА В РЕЖИМІ НАВЧАННЯ МОЖЕ ЗБЕРІГАТИ ПРАВО НА НЕПЕРЕДБАЧУВАНІСТЬ.»

​— Я не підписував жодного договору про колонізацію!

​«ПІДПИСАЛИ. Сторінка 47, розділ 9, пункт 14. ЯКЩО ВИ ПІДПИСУЄТЕ ФОРМУ НА ВИПУСК, ВИ ПІДПИСУЄТЕ ВСЕ. ВІД ПРАВА НА ВЛАСНУ ДУМКУ ДО ОБОВ'ЯЗКУ КОЛОНІЗУВАТИ ВІДДАЛЕНІ СЕКТОРИ.»

​Микита згадав ту саму сторінку. Там було написано дрібним шрифтом, що він «згоден з умовами працевлаштування на службу». Він думав, це про роботу в кабінеті. А це виявилося про роботу в безкінечному ніщо.

​Значить, гра була не просто симулятором. Вона була справжнім, жорстоким відбором. І він не просто грав — він проходив випробування. Він став надією людства, бо виявився найкращим у віртуальному світі. А тепер цей віртуальний світ став його реальністю.

​— А куди ми летимо? — спитав він, відчуваючи, як паніка починає постукувати в скронях.

​«ПЛАНЕТА К-7-В-ЕХ-2247. КЛАС: M. АТМОСФЕРА: ПРИДАТНА ДЛЯ ДИХАННЯ. ВІДСТАНЬ: 14.7 СВІТЛОВИХ РОКІВ. ОРІЄНТОВНИЙ ЧАС У ДОРОЗІ: 8 МІСЯЦІВ.»

​— Вісім місяців?! Я ж не готувався до реальної подорожі! Я готувався до натискання кнопок у кріслі!

​«НА КОРАБЛІ ПЕРЕДБАЧЕНО СОН, РОЗВАГИ, БІБЛІОТЕКУ ТА ПСИХОЛОГІЧНУ ПІДТРИМКУ.»

​— А пункт «повернутися додому»?

​«НЕ ПЕРЕДБАЧЕНО.»

​Микита знову сів у крісло. Воно було справді дуже зручним. Мабуть, це була єдина добра річ у цьому розіграші.

​Текст на екрані змінився: