Я чекала на Любу в кафе, неподалік від її дому. За останні два тижні вона буквально засипала мене дзвінками й повідомленнями, які я старанно ігнорувала. Втім, нарешті я навела лад у власних думках і була готова спокійно поспілкуватися з нею.
– Добрий день, Лізо, – нарешті жінка прийшла. – Вибач, що запізнилася.
– Добрий день. Нічого страшного.
– Я дуже рада, що ти нарешті вийшла на зв'язок. І я…
– Стривайте! Спершу я скажу, що надумала за останні дні, – зупинила я її й одразу більш м’яко додала: – Добре?
– Гаразд.
– Коли я йшла до вас додому, мала твердий намір все розповісти родині тата про його минуле. Власне, з Вами я це успішно реалізувала. Та з Денисом і Артемом все вийшло зовсім інакше. Вони виявилися такими милими й привітними хлопцями… Я якось одразу прив’язалася до них. Виявляється, рідна кров здатна потушити навіть дуже глибокі образи. Словом, я передумала і нічого братам не розповідатиму. Не можу я їхній світ зруйнувати.
– Ти зараз серйозно? – боялася повірити жінка.
– Цілком. Але я хочу спілкуватися з ними. Розумію, що Ви мені не довіряєте, але пропоную спробувати налагодити стосунки.
– Мої побоювання стосовно тебе починаються й закінчуються на тому, що ти знаєш про Гошу.
– Я Вам обіцяю, що це лишиться лише між нами.
– Хлопці також постійно говорять про тебе, – озвалася жінка після тривалої тиші. – Ти їм дуже сподобалася. Вони з дитинства мріяли про сестричку. Та ми з Гошею не ризикнули завести третю дитину. І з двома сутужно було.
– А я завжди хотіла мати брата.
– Мабуть, можна спробувати.
– До речі, тато знає про мій візит? Бо я за останні два тижні не спілкувалася з ним.
– Не знає. Я хотіла спершу з тобою поговорити.
– Нам доведеться розповісти йому, що ми все знаємо. Інакше ніяк не поясниш, чому у мене не викликав масу питань вік хлопців.
– Так, а ще вмовити не втручатися у ваші стосунки з хлопцями.
– Як думаєте, це складно буде?
– Нехай тільки спробує щось пікнути після всього, що зробив.
– А якщо пригрозити йому, що я все розповім, допоможе?
– Хм… Має спрацювати. Хай там як, але до синів він сильно прив’язаний. Але знаєш, залиш цю розмову на мене. Я поговорю з ним, як дружина з чоловіком.
– Добре, але дайте знати, як все пройшло.
– Домовилися. І ще, Лізо, вибач мені.
– За що?
– Те, що я сказала про твою маму та інтрижку… це було занадто грубо.
– То не Ваша провина, що Ви так думали.
– Та все одно, не варто було так говорити.
– Ви теж тоді вибачте мені за те… що я суттєво зіпсувала Вам життя своєю сповіддю.
– Ти тут теж не винна. Просити вибачення перед нами обома потрібно іншій людині.
– Тато, – прошепотіла я ледь чутно.
У відповідь жінка лише кивнула.
Наступного дня я успішно склала екзамен з історії педагогіки. Ми з Надею вирішили випити святкової кави у кав’ярні біля гуртожитку. Це таки чудово, коли знаходиш людину, яка достатньо божевільна, щоб з радістю випити з тобою чашечку кави, коли за вікном справжнісіньке літнє пекло. Втім, Дем’ян втрутився в наші плани. Він постав перед нами, щойно ми вийшли з універу.
– Дай пройти, – зневажливо кинула я.
– Ні.
– Не влаштовуй публічних вистав.
– Я все ще хочу лише поговорити.
– А я не хочу.
– Якщо не поговориш зі мною, я поцілую тебе прямо тут, під вікнами університету.
– Краще поцілуй свою брюнетку, яка так пристрасно вішалася на тебе.
– То це була ти! Так і знав, що нас хтось побачив.
– Е-е-е… Взагалі… то я вас засікла, – сконфужено обізвалася Надя.
– Ну молодець! І першим ділом побігла подружці розповідати. Могла б хоч затриматися і подивитися, як я відреагував.
– І як же? – з викликом запитала Надя.
– Вигнав Катю зі свого кабінету.
– Стоп! Кого?! – скрикнула я. – Це ж просто збіг, правда?
– Ні, це справді була та сама Катя, з якою ти ходила на додаткові заняття.
– Супер! А не можна було обрати собі нову дівчину серед тих, з ким я не знайома?!
– Ти знову неправильно зрозуміла.
– Надю, ходімо, – проігнорувала я його слова.
– Може таки вислухаєш його?
– То ти на його боці?! Гаразд, лишаю Вас вдвох, – я чкурнула геть так швидко, як тільки могла.
«Лізо, де ти?», – Надя написала ближче до вечора.