Розділ 35

Я чекала на Любу в кафе, неподалік від її дому. За останні два тижні вона буквально засипала мене дзвінками й повідомленнями, які я старанно ігнорувала. Втім, нарешті я навела лад у власних думках і була готова спокійно поспілкуватися з нею.

– Добрий день, Лізо, – нарешті жінка прийшла. – Вибач, що запізнилася.

– Добрий день. Нічого страшного.

– Я дуже рада, що ти нарешті вийшла на зв'язок. І я…

– Стривайте! Спершу я скажу, що надумала за останні дні, – зупинила я її й одразу більш м’яко додала:  – Добре?

– Гаразд.

– Коли я йшла до вас додому, мала твердий намір все розповісти родині тата про його минуле. Власне, з Вами я це успішно реалізувала. Та з Денисом і Артемом все вийшло зовсім інакше. Вони виявилися такими милими й привітними хлопцями… Я якось одразу прив’язалася до них. Виявляється, рідна кров здатна потушити навіть дуже глибокі образи. Словом, я передумала і нічого братам не розповідатиму. Не можу я їхній світ зруйнувати. 

– Ти зараз серйозно? – боялася повірити жінка.

– Цілком. Але я хочу спілкуватися з ними. Розумію, що Ви мені не довіряєте, але пропоную спробувати налагодити стосунки.

– Мої побоювання стосовно тебе починаються й закінчуються на тому, що ти знаєш про Гошу.

– Я Вам обіцяю, що це лишиться лише між нами.

– Хлопці також постійно говорять про тебе, – озвалася жінка після тривалої тиші. – Ти їм дуже сподобалася. Вони з дитинства мріяли про сестричку. Та ми з Гошею не ризикнули завести третю дитину. І з двома сутужно було.

– А я завжди хотіла мати брата.

– Мабуть, можна спробувати.

– До речі, тато знає про мій візит? Бо я за останні два тижні не спілкувалася з ним.

– Не знає. Я хотіла спершу з тобою поговорити.

– Нам доведеться розповісти йому, що ми все знаємо. Інакше ніяк не поясниш, чому у мене не викликав масу питань вік хлопців.

– Так, а ще вмовити не втручатися у ваші стосунки з хлопцями.

– Як думаєте, це складно буде?

– Нехай тільки спробує щось пікнути після всього, що зробив.

– А якщо пригрозити йому, що я все розповім, допоможе?

– Хм… Має спрацювати. Хай там як, але до синів він сильно прив’язаний. Але знаєш, залиш цю розмову на мене. Я поговорю з ним, як дружина з чоловіком.

– Добре, але дайте знати, як все пройшло.

– Домовилися. І ще, Лізо, вибач мені.

– За що?

– Те, що я сказала про твою маму та інтрижку… це було занадто грубо.

– То не Ваша провина, що Ви так думали.

– Та все одно, не варто було так говорити.

– Ви теж тоді вибачте мені за те… що я суттєво зіпсувала Вам життя своєю сповіддю.

– Ти тут теж не винна. Просити вибачення перед нами обома потрібно іншій людині.

– Тато, – прошепотіла я ледь чутно.

У відповідь жінка лише кивнула.

Наступного дня я успішно склала екзамен з історії педагогіки. Ми з Надею вирішили випити святкової кави у кав’ярні біля гуртожитку. Це таки чудово, коли знаходиш людину, яка достатньо божевільна, щоб з радістю випити з тобою чашечку кави, коли за вікном справжнісіньке літнє пекло. Втім, Дем’ян втрутився в наші плани. Він постав перед нами, щойно ми вийшли з універу.

– Дай пройти, – зневажливо кинула я.

– Ні.

– Не влаштовуй публічних вистав.

– Я все ще хочу лише поговорити.

– А я не хочу.

– Якщо не поговориш зі мною, я поцілую тебе прямо тут, під вікнами університету.

– Краще поцілуй свою брюнетку, яка так пристрасно вішалася на тебе.

– То це була ти! Так і знав, що нас хтось побачив.

– Е-е-е… Взагалі… то я вас засікла, – сконфужено обізвалася Надя.

– Ну молодець! І першим ділом побігла подружці розповідати. Могла б хоч затриматися і подивитися, як я відреагував.

– І як же? – з викликом запитала Надя.

– Вигнав Катю зі свого кабінету.

– Стоп! Кого?! – скрикнула я. – Це ж просто збіг, правда?

– Ні, це справді була та сама Катя, з якою ти ходила на додаткові заняття.

– Супер! А не можна було обрати собі нову дівчину серед тих, з ким я не знайома?!

– Ти знову неправильно зрозуміла.

– Надю, ходімо, – проігнорувала я його слова.

– Може таки вислухаєш його?

– То ти на його боці?! Гаразд, лишаю Вас вдвох, – я чкурнула геть так швидко, як тільки могла.

«Лізо, де ти?», – Надя написала ближче до вечора.