Розділ 32

Хлопці взяли мене під руки та повели назад у вітальню.

– Ти ж не збиралася втекти, не познайомившись з нами? – озвався білявий. – О, до речі, я – Артем. Для друзів – Тема, для мами – Артюша. Обирай, що більше подобається.

– А я – Денис, – нарешті озвався темноволосий.

– Ага, Ден – мій молодший брат і за сумісництвом моє персональне нещастя. Вічно влипає в історії. А рятувати його зад кому доводиться? Правильно! Мені.

– Ну дякую за таку чудову рекламу.

– Я мусив попередити людину.

– Ну, а я – Ліза.

– Радий нарешті познайомитися, сестричко, – Артем театрально поцілував мені руку.

– Я теж, – Денис вирішив просто потиснути мою долоню.

– Так, хлопці, відпустіть дівчину. У неї певно справи, – оговталася нарешті Люба. – Наступним разом якось поспілкуєтеся. Вона ж тепер нікуди не зникне.

– Зовсім ні, я цілком можу затриматися ще на пару годин.

– От і чудово! Зараз будемо чаювати. Ми  якраз тортик купили. Як відчували. Денчик, дуй на кухню.

– А ти не знахабнів?

– Ти забув, що за тобою боржок?

– А що за борг? – не втрималася я.

– Як я вже й казав, мій братик любить шукати пригоди на п’яту точку. Цього разу він нарвався на одного університетського крутелика. Той чувак ледь мене не порішив, поки ми досягнули якогось консенсусу.

– А що не поділили?

– Дівчину.

– Ну супер, ти ще дістань мої дитячі фотки з нашого сімейного альбому, де я з голою дупою.

– Ні, то територія мам і бабусь. А от кілька історій ще зі школи пригадати можу.

– А давайте всі разом підемо чай готувати, – запропонувала я, побоюючись стати свідком братської сварки.

Ми лишили Любу, бліду як смерть, на одинці. Певно вона дуже шкодувала, що не витурила мене з квартири раніше. Виходячи з вітальні, я впіймала її благальний погляд і руки, складені у відповідному жесті.

Втрьох ми впоралися за якихось десять хвилин. У вітальні був маленький столик, тому ми вирішили, що чаювати будемо там. Брати взяли кожен по дві чашки, а я – тарілки з порізаним тортом та бутербродами.

Люба вже встигла опанувати себе й одягнути маску привітної та гостинної господині дому. Вона навіть мило посміхнулася, коли зустрілася зі мною поглядом. Ця жінка виявилася сильною людиною. Невпевнена, що я змогла б приховати свої почуття, дізнавшись таке. Хоча, можливо, це якась суперсила, яку отримуєш з народженням дитини. Я бачила свою маму розгубленою й наляканою всього пару разів за все своє життя. І то випадково. Хоча зараз, згадуючи все, що було, починаю розуміти, що вона відчувала подібне значно частіше.

– Лізо, ти вчишся? – запитав Денис.

– Так, закінчую другий курс в педунівері.

– О, прабабуся була б у захваті. Вона географію в школі викладала.

– Ого, а ви були з нею знайомі? – треба ж, хоч про щось не збрехав.

– Ну, це сильно сказано. Денчику всього рік був, коли вона померла.

– Ми про неї більше з розповідей тата знаємо. Він говорив, що вона була одержима педагогікою, немов дияволом.

– А тато? Він же все життя вчителює, – мені чомусь стало цікаво, що він говорив синам про своє ставлення до власної професії.

– Його це скоріше… як би то сказати… влаштовує, – відповів Артем.

– Це як?

– Він економістом хотів бути, але не зміг вступити до відповідного вишу. Тоді прабабуся труснула старих знайомих, і його прилаштували в педагогічний заднім числом. Вчителювання якось одразу в нього добре пішло, ще з практики. Всі тата нахвалювали. Ніхто навіть не здогадався, що ця професія далека від його мрії. Тому якось так і осів.

– Дивно. Як же в нього так добре виходить займатися тим, що він не любить?

– Щоб робити щось добре, не обов’язково те любити. От, наприклад, щоб далеко не ходити, наша мама: вона дуже смачно готує, але при цьому терпіти не може куховарити.

– Ой, сину, ти перебільшуєш. Нічого особливого.

– Та це я применшив насправді.

– А ви на кого вчитеся?

– На хірургів. Я тільки перший курс закінчую, а брат вже четвертий.

– Ого! Обоє хірурги?

– Тато приблизно так само відреагував, коли дізнався, що я також до медичного хочу вступати. Щоправда, захвату в голосі явно менше було.

– Чому? Лікар – це ж так круто! Ні, серйозно. Завжди захоплювалася людьми, які хочуть і можуть допомагати іншим.

– Приємно знати, що сестричка поповнила наш фан-клуб, – підморгнув мені Артем. – А на рахунок тата, то він просто сподівався, що хоч один з нас зробить те, що не зміг він – стане економістом.

– І тато намагався примусити вас?

– Та ні, – заперечив Денис. – Однак дувся по пів року на кожного. Зі мною взагалі місяць не говорив, коли я таки вступив.