Розділ 29

Богдан не міг стримати радість, коли побачив мене. А я лише остаточно переконалася в тому, що в нас точно нічого не вийшло б. Адже, цей хлопець подобався мені не більше, ніж може подобатися статуя античного бога. Звісно, складно знайти дівчину, яка б не залипла на такого красеня, однак… в статуї не закохуються.

Катя прийшла рівно за пів години, як ми й домовлялися. Тобто в буквальному сенсі: щойно цифра на годиннику змінилася (двадцять дев’ята хвилина стала тридцятою), вона відчинила двері кав’ярні. Складалося враження, ніби вона ховалася десь за рогом і вичікувала, коли нарешті минуть ті нещасні тридцять хвилин.

Я легенько помахала їй рукою. Катя якось вимучено посміхнулася і сіла поруч.

– Привіт.

– Привіт, – відповіла я багатозначним тоном, натякаючи, що перебуваю в розгубленому стані, завдячуючи її повідомленню.

– Добре, що погодилася поговорити.

– Чесно кажучи, я вагалася, – у відповідь – тиша. – Може візьмеш собі щось?

– О, так, – Катя майже з радістю підскочила з місця і попрямувала до стійки.

Хвилин за десять вона повернулася, тримаючи в руці еспресо з молоком, знову сіла і продовжила мовчати. Мда, чудово говоримо… І навіщо кликала тоді?

– То що ти розповісти хотіла?

– Я навіть не знаю, з чого почати.

– З початку.

– Гаразд. Отож, я знаю, що у вас з Дем’яном Семеновичем стосунки.

– Звідки?

– Та це якось випадково сталося. Я містом гуляла і вас разом побачила. Там все однозначно було. Хоча я не сильно здивувалася. Ваш танець на День святого Валентина, квіти, погляди, які затримуються довше, ніж треба…

– Допустимо, а далі то що? Це наша особиста справа, – в мені почала закипати хвиля обурення.

– Так, але є дещо…

– Що?

– Точніше дехто…

– Та хто?!

– Словом, у Дем’яна Семеновича є дружина.

– Що, вибач? Хто у нього є?!

– Дружина.

– Звідки ти взяла ці дурниці?

– А цю інформацію ніхто особливо не приховує. Я про це ще на початку року дізналася. З чистої цікавості вирішила погуглити нового викладача. Думаю, так багато хто робить. І наткнулася на сторінку його дружини у Фейсбук.

Здавалося, світ навколо зник.  Все, що я бачила перед собою, втратило свої барви, а звуки замінила абсолютна тиша, що давила на барабанні перетинки. Мій мозок відмовлявся сприймати щойно почуту інформацію.

– І ти можеш показати цю сторінку?

– Так, – вже за кілька секунд Катя передала мені свій телефон.

На екрані світилася фотографія миловидної білявки. Тої самої, що мені  показував Дем’ян! Я стала гортати світлини з її сторінки. Їх виявилося чимало. Останні кілька років вона переважно публікувала знімки свого сина. Милий хлопчик зі світлим волоссям, як у мами. Я мимоволі почала вглядатися в його обличчя, силуючись знайти в ньому риси Дем’яна. Мені не вдалося розгледіти нічого подібного. Однак, це легко можна було пояснити моїм небажанням сприймати правду.

Періодично там з’являлося й обличчя Дем’яна. То разом з цією дівчиною, то з хлопчиком, то з обома одразу.

І ось, хвилин за десять я побачила те, що остаточно знищило мене. Там були фотографії з весілля. Дуже схожі на ті, що мені показував Дем’ян. Але цього разу він виступав у ролі нареченого, а не свідка. Я звернула увагу на дату – опубліковано на рік пізніше, аніж зняті ті фото, що я бачила раніше.

– На її сторінці ціла купа роликів з весілля. Вони там такими щасливими виглядають, – добивала мене Катя.

– Чому ти вирішила показати мені це лише зараз?

– Я про ваші стосунки зовсім недавно довідалася. І просто не знала, що робити зі всім що знаю.

– Цей хлопчик певно його син, – сказала я скоріше сама собі, ніж Каті.

– Думаю, так і є.

– Як же він міг?..

Я майже фізично відчувала, як розсипається образ порядного, вихованого й інтелігентного чоловіка. Немов у прискореній перемотці в пам’яті вигулькували всі ті моменти, які змушували  моє серце битися сильніше. З кожним наступним спогадом в мені росла ненависть і презирство до нього та зневага – до себе. Я виявилася закоханою дурепою, яка не бачила нічого далі свого носа. Жалюгідна!

– Лізо, скажи хоч щось…

– Що з тобою? – певно виглядала я й справді кепсько, бо навіть Богдан підійшов до нашого столика.

Я, не нагородивши обох навіть поглядом, вийшла з кав’ярні й побрела, куди очі дивляться. Не знаю, скільки я так ходила, але отямилася вже під дверима Дем’янової квартири. Моя рука не відпускала кнопки дзвінка. Поки він відчиняв двері, в мене встигли промайнути кілька запитань: де він ховає свою дружину й сина? чому вони не живуть з ним у цій квартирі? коли цей гад збирався сказати мені правду? і чи збирався взагалі?

– Ліза?! Що ти тут робиш? – він прибрав мою руку з дзвінка.