Розділ 27

Наступного дня я рано прокинулася. Спогади про вчорашній вечір і все, що я дізналася одразу відібрали надію на добрий ранок. Аби хоч якось поліпшити свій стан забитої тварини, я поплелася в душ.

Коли спустилася вниз (моя кімната була на другому поверсі), мама вже сиділа у вітальні, читаючи якийсь журнал.

– Доброго ранку.

– Доброго ранку, доню. Як ти?

– Так собі.

– Проходь, сідай. Хочеш чаю?

– Краще кави.

– Хм, треба ж. Раніше ти вранці ніколи кави не пила. Та й взагалі надавала перевагу чаю. Зараз попрошу Машу приготувати.

– Це, мабуть, через колишню роботу. Я в кав’ярні працювала півтора року. Там і підсіла.

– Дожилася, моя донька продає каву.

– Мені ж треба було якось виживати. А стипендії малувато. До того ж мені там подобалося.

– Та я не звинувачую. Просто дуже шкодую, що примусила тебе тягти все самотужки. До речі, а зараз де працюєш?

– В університеті. Лаборанткою. На тій же кафедрі, де Дем’ян працює. Він мені допоміг влаштуватися тоді, коли мене звільнили.

– А чому тебе звільнили?

– Та то довга історія. Скажу лише, що сталося непорозуміння, а я не змогла довести свою невинність.

– Ось, візьміть, – тітонька Маша протягнула мені тацю з кавою і бутербродами. – Я просто почула, що ви каву хотіли, тому вирішила не чекати, поки покличете.

– Дуже дякую, Ви – диво.

– Мені тільки в радість.

– Мамо, звідки ця ідея з хатньою робітницею? – запитала я, стишивши голос, коли жінка вийшла.

– Відколи ти поїхала, мені стало так сумно тут. Мені потрібен був хтось живий поруч, щоб не збожеволіти. А з Машею ми випадково познайомилися. Вона була в скрутному становищі, не мала, куди податися. От я й взяла її на роботу. Тепер жінка і працює, і дах над головою має. А мені компанія є. Якщо чесно, то вона для мене майже як подруга.

– Якщо ти так сумувала, то чому просто не приїхала до мене?

– Не могла змиритися з тим, що ти пішла по стопах батька. Хоча тепер розумію, що дурною була. Виявилося, достатньо раз глянути на тебе, як все забулося. Вибач, Лізо. Я геть не по-материнськи вчинила з тобою.

– А що ти зараз думаєш про мій вибір?

– Не знаю. Буду вчитися не асоціювати його з твоїм батьком. Знаєш, в мене два роки було на те, щоб зрозуміти, що краще все життя Гошу згадувати, аніж втрати єдину доньку.

– О, до речі, не знаю, чи стане тобі так легше, але знай: я не в тата вдалася, а в прабабусю, тобто маму його мами. А він сам хотів економістом стати.

– Це ж треба! Навіть у цьому збрехав. Мені він розповідав, що з дитинства мріяв бути вчителем.

– Ой, до речі, а де це Дем’ян? Невже й досі спить?!

– В нас деякі продукти закінчилися. Викликався сходити в магазин. Правда, Маша тепер жартує, що він хоче підсидіти її.

– Та не повинен. Йому наче викладати подобається, – ми дружно зареготали. – То як він тобі?

– Хороший хлопець. Добрий, вихований і тебе дуже любить.

– Тобто він тобі сподобався?

– Так, в моєї донечки смак явно кращий, ніж у мене.

– Фух, ну слава Богові! Бо вчора ти так відреагувала, що я побоюватися почала.

– Я вчора на будь-що так само відреагувала б. Хоча не буду брехати, один момент мене трохи тривожить. Ваша різниця у віці. В перспективі це небагато і з часом має вирівнятися, але зараз…

– Ти дарма хвилюєшся. Я й зараз не відчуваю цієї різниці. Знаєш, аби ми зустрілися два роки тому, тоді, можливо, це могло б бути проблемою, але на сьогодні – ні.

– Ох, ніяк не можу звикнути до думки, що ти в мене сильно постаршала.

– Якщо чесно, я теж іноді дивуюся цьому.

– До речі, – озвалася мама після кількох хвилин мовчання, – зізнайся, це ж ти поцупила фотографію з мого записника?

– Хочеш, щоб я її повернула?

– Аби хотіла, то відібрала б її у тебе, коли ти ще була маленькою крадійкою цукерок. Я завжди знала, що вона в тебе. Та власне з того самого дня, як ти її забрала.

– Як ти здогадалася?

– Ти трохи не так поставила блокнот. А в ті часи я частенько діставала його, щоб подивитися на фото. Тоді я ще його любила.

– А зараз?

– Не знаю. Я побудувала міцну стіну з ненависті. І навіть якщо за нею ще щось і лишилося від любові, я не маю жодного бажання діставати ті жалюгідні останки.

День минув у спокійній домашній атмосфері. Я навіть майже змогла забути про тата. Ввечері дуже не хотілося покидати маму і їхати назад. Втішала лише думка, що вже зовсім скоро навчальний рік закінчиться і я зможу повернутися додому на все літо. Ех, скільки б років людині не було, що в паспорті, що психологічно, а вона завжди ставатиме дитям, коли повертатиметься в дім, де виросла.