Розділ 25

Весь наступний тиждень ми спілкувалися з татом майже щодня. Моє негативне враження дещо послабилося, але не зникло зовсім. Я дізналася, що як тільки він закінчив університет, то одразу переїхав до іншого міста і влаштувався в школу, де працює й донині. На мій превеликий жаль, виявилося, тато ніколи не був у захваті від цієї професії. Але він отримував від неї стабільний дохід, тому просто звик.

У нього була дружина і двоє синів. Схоже, життя з другого дубля склалося краще. Подумати тільки! Десь ходять аж двоє моїх братів, а я про це тільки дізналася. Мені захотілося познайомитися з ними, але тато сказав, що з цим не варто поспішати. Спершу він хоче підготувати свою родину, а потім обов’язково запросить мене на вечерю до них.

Від розуміння того, що я і родина – це різні поняття для мого власного батька, мені було боляче. Однак, вісімнадцять років за пазуху не заховаєш. Хочеш, не хочеш, а доводилося миритися з наслідками минулого.

– І що ти робитимеш? – Надя зосередила на мені вичікувальний погляд. Щойно я розповіла їй історію з моїм батьком. – Будеш спілкуватися з ним?

– Думаю, так.

– Тобто тобі байдуже, що він колись вирішив забути про тебе?

– Не байдуже, але я хочу спробувати його зрозуміти.

– Як на мене, аби він хотів, то знайшов би спосіб зустрітися з тобою.

– Він старався. Мама не дозволила.

– Щось якась неоднозначна історія. Людина, котра потай одружилася з дівчиною з багатої родини, до якої батьки приставили водія-охоронця, не зміг вигадати, як підібратися до власної дитини.

– Надю, я не хочу ненавидіти власного батька.

– Просто будь обережнішою. Не забувай, що перше твоє враження про нього було аж ніяк не позитивним.

– Я і зараз не вважаю його янголом. Але він мій тато і я хочу спілкуватися з ним.

– Просто лиши якийсь відсоток на те, що він може виявитися… нехорошою людиною. Так тобі буде легше, якщо дізнаєшся щось невтішне.

– І хто мені що про нього розкаже? Диво вже те, що я його отак випадково знайшла.

– Хм… Взагалі є одна людина, яку не те, що можна, а навіть бажано розпитати.

– Хто?

– Твоя мама звісно.

– Уявляю: привіт, ми з тобою вже два роки не спілкуємося, але то таке. Давай от просто зараз поговоримо про людину, яку ти ненавидиш.

– Лізо, вона, така сама головна героїня цієї давньої історії, як і твій тато. Неправильно робити якісь висновки, не вислухавши обох.

– Повністю підтримую Надю, – Дем’ян повернувся з кухні, коли завершив свою телефонну розмову.

Він вмовив мене запросити Надю до нього додому. «Треба ж якось починати вливатися в соціум як пара», – філософськи видав він мені свій аргумент. Надя завагалася, але таки погодилася. Все одно звичні стосунки студентка-викладач між ними зазнали краху після того випадку на даху.

– Я розумію, що ви праві, але це просто неможливо. Коли я кажу, що ми не спілкуємося, то це означає, що ми реально зовсім не контактуємо.

– Можливо, настав час помиритися, подружко.

– Я не збираюся переводитися на готельну справу.

– І не треба. Спробуй зробити перший крок. Якщо хочеш, я поїду з тобою. Тоді точно не вижене. Не знаю я матерів, які не виявлять інтерес, коли їхня донька заявиться до них з якимось чоловіком.

– А тоді вона дізнається, що ти викладач. І нам гаплик. Забув? Вона ненавидить педагогів.

– Мені здається, їй більше саме вчителі не подобаються. Гоша викладачем ніколи не був. А раптом що, то я швидко бігаю.

– Чудово, і коли поїдемо?

– А ти далеко звідси живеш?

– За півтори години на автобусі можна дістатися.

– Очманіти! – викрикнула Надя. – Певно й справді справи кепські, якщо, живучи так близько, жодна з вас не спробувала помиритися.

– Я ж казала.

– Так, а як часто їздять ці автобуси? – запитав Дем’ян.

– Ну… Приблизно кожні дві години. Останній о десятій вечора. У всякому разі так було два роки тому.

– Чудово, збирайся. Сьогодні й поїдемо.

– Що?! Дем’яне, ти при своєму розумі?

– А чому ні? Субота, вихідний.

– Я не можу отак одразу.

– Ти ніколи не будеш готовою, – приєдналася Надя. – Два роки минуло. Ця сварка занадто затяглася.

Я до кінця усвідомила, що відбувається, коли сиділа в автобусі разом з Дем’яном. Мене накрила хвиля страху.

– Мда, не так я собі уявляла знайомство мами зі своїм хлопцем, – я нервово хіхікнула.

– Та я теж на трішки інші обставини сподівався.

– Дем’яне, скажи, що все буде добре.

– Звісно, люба.

Я відкинула голову на спинку, вирішивши, що найкращим зараз буде просто заснути й прокинутися вже на місці, бо інакше я збожеволію від потоку думок і всіх варіантів розвитку подій, які підкине мені фантазія.