Розділ 22

– Лізо, все добре? Ти раптом зблідла, – Дем’ян занепокоєно взяв мене за руки.

– Так, просто чомусь в голові запаморочилося, – збрехала я. – Та вже все гаразд.

– Не лякай мене так.

– Це через закінчення навчального року. Мабуть, трохи стомилася. Не хвилюйся.

Ми сіли за стіл. Дем’ян час від часу поглядав на мене, аби переконатися, що мені не стало зле знову.

«Заспокойся. Цей чоловік просто дуже схожий на нього. Це не може бути він. Такі повороти долі бувають лише у фільмах і книгах», – повторювала я собі подумки.

Чоловіки жваво спілкувалися. Та я була на стільки занурена у свої думки, що навіть не згадаю, про що мова йшла. Лише для годиться іноді угукала чи вставляла короткі нейтральні фрази, коли таки виходило вловити приблизний сенс діалогу.

– Лізо, а ми часом раніше ніде не бачилися? – запитав Гоша, змусивши вийти зі своєї зони відчуження.

– Та ніби ні.

– Треба ж, певно ти схожа на якусь знайому мені людину.

– На кого?

– Та ніби я пам’ятаю. Просто весь вечір дивлюсь на тебе, і здається, ніби знаю. Оце не витримав і запитав.

– Таке буває іноді. Мені Ви… тобто ти теж здався знайомим.

– Ха, підозрюю, що в такому разі все пояснюється дуже просто: ми колись десь бачили одне одного, як випадкових перехожих. Тому й здаємося одне одному знайомими.

– Мабуть, – пояснення було цілком логічне, але на мою внутрішню бурю зовсім не подіяло.

– То що, друзі, як ваші стосунки сприймають університетські? – моментально перейшов на іншу тему Гоша.

– Та ми не рекламували їх, друже.

– Та ну, викладач і студентка. Подібне саме себе рекламує.

– Одначе, про нас знає лише одна моя подруга.

– Ну-ну.

– І що означає цей тон? – трохи розсердилася я.

– Лише те, що кота в мішку не заховаєш. А у вас цілий гігантський котище. І скоро він натисне на капці, якщо вже цього не зробив, – ця дещо пафосна мова різала слух. А я ще й швиденько уявила жирного котяру, який чимчикує університетом у  мініатюрних пухнастих капцях, і не змогла придушити сміх.

– Та я думаю, аби таке сталося, то ми б вже знали, – Дем’ян широко усміхнувся. Цікаво, він також уявив ту ж картину?..

– А чого ви так боїтеся? Головне протриматися, поки ти, Лізо, не складеш екзамен в Демки, а тоді хай хоч і всі дізнаються. Ти ж студентка, а не школярка.

– Ем, як-як ти його звеш?.. Демка? – мої очі округлилися, а вираз обличчя, я впевнена, перетворився у дещо незрозуміле.

– Е-е-е… Ну так, а що?

– Та не знаю. Це «Демка»… Ніби демоверсія. Якось геть не в’яжеться з образом інтелігентного викладача.

– То ти його вже таким взнала. А я ще пам’ятаю заляканого студентика, який прийшов до мене на практику, – з обличчя Гоші було помітно, що він згадав щось хороше. – Ой, а час то вже пізній! Щось я засидівся. Піду вже. 

– Я проведу, – Дем’ян одразу підвівся. Я зробила те саме.

Ми вийшли в невеличкий коридор.

– Лізо, радий був познайомитися. А з тобою нарешті побачитися, – чоловіки потиснули одне одному руки. Потім Гоша нагнувся до Дем’яна і додав: – Тільки переконай свою дівчину, що я не кусаюся. Майже весь вечір мовчала, ніби боялася.

– Ой, та не зважай. Я просто стомилася, – поспішила я виправдатися. – Та й мені завжди важкувато на першій зустрічі з новими людьми.

– Ну гаразд, ще надолужимо, – Гоша підморгнув, попрощався і вийшов.

Щойно зачинилися двері, я не втрималася і голосно зітхнула.

– Ходімо сядемо, – сказав Дем’ян.

Я мовчки послухалася і зайшла до кімнати.

– Вибач, що була сьогодні такою… якою була.

– Не треба просити вибачення. Краще скажи, що трапилося. Я ж бачу, що в тебе не все гаразд, – він сів біля мене на дивані.

– Я ж казала, що просто стомилася.

– Лізо, невже в нас вже зараз починають з’являтися секрети й недомовки?

– Просто це складно пояснити, – я залізла на диван з ногами й міцно притислася до Дем’яна, шукаючи заспокоєння. Вже за мить я відчула, як навколо мене зімкнулися його долоні.

– Це пов’язано з Гошею? Він тобі не сподобався, а ти боїшся зізнатися?

– Ні. Вірніше, якщо чесно, то не можу сказати, що в захваті від нього, але не в цьому суть.

– Лізо, ти мене лякаєш.

– Просто дай мені час самій все переварити, а тоді я й тобі розповім.

– Обіцяєш?

– Обіцяю, – я поцілувала його в щоку.

Втім, Дем’ян швидко перехопив ініціативу, і вже скоро мої губи знову опинилися в його полоні.

– Знаєш, якщо хочеш, ти можеш лишитися у мене, – сказав він, коли ми нарешті відірвалися одне від одного.