Розділ 18

Я отямилася від шоку, коли відчула пульсуючий біль у своїй правиці. Дем’ян Семенович міцно тримав мою руку трохи вище зап’ястя. Він схопився за неї, коли я різко сіпнулася до Наді.  Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити ситуацію, хоча здавалося, що минуло пів години, якщо не більше. Викладач відпустив мене, коли помітив, що мій погляд знову став свідомим. На руці красувалися п’ять червоних слідів від його пальців. Інстинктивно я почала потирати їх, намагаючись вгамувати біль.

Надя замерла, тримаючи праву ногу в повітрі. Навіть зі свого місця я помітила, як сильно вона тремтить. Здавалося, час завмер в німому очікуванні разом з нами. І тут, дуже поволі, дівчина поставила ногу в колишню позицію і знову обернулася.

– Я з першого дня в університеті люблю його… – почала Надя свою розповідь. Вона більше не плакала, чорні струмки на її очах потроху засихали. Її голос звучав моторошно спокійно. Ми з Дем’яном Семеновичем боялися навіть видихнути занадто голосно. – Всі ці хлопці, з якими я зустрічалася, були для показухи. Спектакль для одного глядача.

Тоха вклав мене у своє ліжко на третій день після знайомства, а вже через два тижні кинув. Про цю інтрижку ніхто не знав. Уяви, Лізо, я прийшла в універ скромницею і тихонею, яка соромилася навіть коротенького поцілунку в щічку, особливо на людях. Хоча хтозна, Тоха цілком міг похвалитися своєю постільною перемогою. Він швидко знайшов собі нову іграшку, більш розкуту. А я, бувши по вуха закоханою дурепою, вирішила, що зможу повернути його, якщо змушу ревнувати. Мені довелося змінитися, забути про свою скутість… Та це все одно нічого не давало. Дуже швидко я зрозуміла: Тосі подобаються легковажні дівчата, не обтяжені великим розумом, які не хочуть від стосунків нічого серйозного. І я стала такою.

Нарешті заповітна мрія дурепи збулася – Тоха знову був зі мною. От тільки він і місяця не протримався, переш ніж чкурнути по ліжках інших. Я багато плакала, благала, а отримувала лише чергові зради.

Одного дня він поставив ультиматум: або вільні стосунки, або розходимося. Знаєте, що це таке? Це коли ви ніби як разом, але можете спати з ким забажаєте і коли забажаєте, а партнер має сприймати це нормально. Так, я погодилася. Тоха відтягувався по повній. Та одного дня я таки не витримала і ми розійшлися.  

Я навіть після цього продовжувала жити своїми рожевими ілюзіями й щиро вірила, що ось мине трішки часу, він скучить за мною і все знову буде, як раніше. Але нічого такого не сталося.

А сьогодні я дізналася радісну звістку, – на обличчі Наді з’явився вищир, який грав роль посмішки. – Він зробив їй пропозицію. Ця дурепа тішиться, викладає фотки у всеможливі соціальні мережі, а я… я плачу, ховаючись в туалетній кабінці. До речі, саме там я дізналася як так вийшло, що хлопець на кшталт Тохи вирішив одружитися у вісімнадцять. Не знаю чого, але дівчата люблять пліткувати в туалеті. Отож, ця шмара залетіла, а її татко виявився високопоставленою шишкою і зміг схопити за яйця і Тоху, і його батька.

– І ти вважаєш, що такий хлопець вартий твого життя? – запитав Дем’ян Семенович, коли зрозумів, що розповідь закінчено.

– А не має значення, вартий чи не вартий. Я не бачу свого життя без нього.

– Надю, а про маму ти подумала? – озвалася я. – Ти лишиш її саму.

– Їй без такої доньки краще буде. І час який слушний. День дурня. А я якраз найбільша дурепа Всесвіту, – Надя знову повернулася до нас спиною і підняла руки, розкинувши їх в боки. І в цей момент я і Дем’ян Семенович одночасно кинулися до неї.

Не знаю, що саме допомогло – моментальна реакція, швидкість чи ті самі кілька секунд, які знадобилися подрузі для театрального жесту, – але ми встигли підхопити її під руки й затягнути назад, коли нога  Наді вже почала опускатися вниз.

Дівчина одразу розридалася і кинулася мені в обійми.

– Ви як завжди вчасно, – почула я сердитий як ніколи тон викладача, коли гладила подругу по сплутаному волоссю. Фраза була адресована якимось незнайомим чоловікам. Певно рятувальникам.

– Будь ласка, зробіть щось, щоб мама не дізналася, – благала нас Надя, коли ми перемістилися до медпункту (я навіть не знала, що він у нас є).

– Складнувато буде з цим, – насупився Дем’ян Семенович. – Інформація про студентку-самогубцю просочилася, і зараз журналісти ну дуже хочуть її бачити.

– Журналісти? Як це? Яке їм діло до мене? Я ж не якась відома особа.

– Та їм все одно, хто Ви така. Їх цікавить новина. Уявіть, яка сенсація: студентка ледь не зіскочила з даху університету.

– І що тепер робити?

– Не знаю, не думаю, що вони підуть, якщо їх чемно попросити.

– Але ж їм не обов’язково знати, що та студентка – Надя, – сказала я.

– Вся Ваша група знає. Хтось та й розповість. Якщо вже не розповів.

– Я знаю, хто може допомогти, – озвалася Надя.

Ми з нерозумінням витріщилися на неї. Дівчина мовчки витягла телефон з кишені своєї малинової сукні й набрала якийсь номер.

– Алло… Привіт… Тату, в мене проблема… Під універом журналісти. Вони хочуть інтерв’ю з дівчиною, яка хотіла зіскочити з даху. І та дівчина – то я… Ні… Я ж кажу, ні, я не хотіла стрибати… Я кажу правду… Просто я… прогулювала пару і забрела на той дах. Вирішила глянути, як все виглядає звідти, і підійшла до самого краю. Подруга мене помітила, неправильно зрозуміла і здійняла галас… Я правду кажу… Чесно… То ти зможеш владнати?.. Дякую… І ще, не кажи про це мамі, будь ласка, бо вона не повірить і потягне до психологів… Я більше ніколи не прогулюватиму пари… Добре, бувай. Ще раз дякую.