Розділ 17

Минуло два тижні з того дня, як мене взяли лаборанткою на одну з кафедр фізико-математичного факультету. Робота мене цілком влаштовувала, хоча часом я сумувала за ароматом кави. Як не дивно, він так і не набриднув мені. Я чомусь думала, що це так само як з улюбленою їжею – коли забагато з’їси, то й дивитися на неї не можеш. Та виявилося, що з запахами це не працює. У всякому разі на мені не спрацювало.

Втім, була одна людина, яка засмутилася через моє звільнення з кав’ярні навіть більше, аніж я. Богдан писав мені щодня й перепитував, як я влаштувалася на новому місці, чи все добре і, звісно, не втрачав нагоди, аби спробувати витягти мене на чергову «дружню» зустріч. Ясна річ, він отримував лише відмови.

Вагомим плюсом нової роботи стали більш часті зустрічі з Дем’яном Семеновичем. Всі натяки Наді на це я ігнорувала, удаючи, що не бачу в цьому нічого особливого, та обманювати саму себе я вже не могла. З кожним наступним днем викладач подобався мені все більше, і більше, і більше…  При кожній зустрічі з ним на моєму обличчі розпливалася широченна посмішка, появу якої ніяк не виходило контролювати, тому я зазвичай старалася поспішно опустити голову, аби він нічого не побачив. Втім, я таки встигала помітити, як Дем’ян Семенович одними лише кутиками губ, посміхався мені у відповідь, а ще те, що він всіма силами намагається приховати це.

Я не будувала рожевих замків стосовно нашого спільного майбутнього, не уявляла побачень, поцілунків і сердечних розмов. Я жила сьогоднішнім днем, радіючи кожній, навіть секундній скоробіжній зустрічі, посмішці, з якою він так завзято бореться, і розумінню того, що навіть по завершенню цього семестру я зможу його бачити, адже працюю на тій же кафедрі, що і Дем’ян Семенович.

Я не хотіла думати над тим, як він ставиться до мене, на скільки можливі почуття між студенткою і викладачем та чи сприймуть їх позитивно в університеті. Я смакувала свою першу закоханість потайки. Не знаю, чого саме – осуду, невзаємності, невідворотних змін, – але я боялася. Дуже боялася. Можливо, це жалюгідно, але я вирішила чекати, доки життя й час якось самі щось зроблять з ситуацією, що склалася.

Перше квітня того року міцно закарбувалося в моїх спогадах…

Понеділок, як завжди, почався з додаткового з Дем’яном Семеновичем. Опісля я піша на англійську, аби вже після неї зустрітися з викладачем на офіційній парі з математичного аналізу.

Варто зазначити, що за два місяці Дем’ян Семенович зміг пристойно підтягти нашу групу. Нехай не найскладніші, але все ж нам вдавалося виконувати завдання.

Того дня мала бути лекція. Я прийшла за п’ять хвилин до початку пари й зайняла вже звичне місце. Однак, стілець справа від мене пустував. Там мала бути Надя.

Я задумалася. Посеред пари з англійської вона раптом різко зблідла. Від моїх запитань подруга відмахнулася. Натомість, пославшись на погане самопочуття, дівчина відпросилася у викладачки й поспішно вибігла з аудиторії, стискаючи в руках свій телефон. Мда, сучасна молода людина навіть в туалеті не розлучається з мобільним.

– Мене нудить, – шепнула вона мені. – Забери, будь ласка, мої речі після пари, бо скоріше за все я сюди вже не повернуся.

– Окей.

Я поклала речі Наді на її місце й вирішила швиденько збігати в туалет і на вулицю, аби глянути, чи з нею все гаразд. З собою я прихопила лише телефон – раптом подруга надумає подзвонити чи написати. До того ж як би швидко я не бігла, все одно запізнилася б. А отже, треба було по дорозі написати одногрупникам, щоб пояснили Дем’яну Семеновичу, куди я поділася.

В туалеті Наді не було. Я навіть спеціально почекала, доки вийдуть дівчата з тих кабінок, які були зайняті, коли я зайшла. Та виявилося, що лише дарма згаяла час. Розчарована я побігла до виходу. Та на превеликий мій подив, подруги не було і там.

«Трясця, це ж вона могла додому вшитися, якщо сильно скрутило!» – я, лаючи себе, що не зробила цього в першу чергу, набрала номер Наді.

Почулися довгі гудки, але слухавку ніхто не зняв. Я спробувала передзвонити, однак результат не змінився. Лаючись собі під носа, я почала друкувати повідомлення:

«Надю, де ти? Відгукнися. Я хвилююся!»

Натиснувши кнопку «Надіслати», я почала намотувати кола біля університету. Я навіть не прихопила з собою верхній одяг, тому вже активно ловила дрижаки.

Вікна аудиторії, в якій мала бути наша пара, виходили саме на цей бік. Згадавши про це, я мимоволі підняла голову. Спершу я навіть не помітила нічого. Однак вже за мить в думки закралася підозра, що щось не так, і, піднявши голову ще вище, обімліла. Там, на даху, була Надя! Її малинову сукню і довге каштанове волосся було не можливо не впізнати. Я з силою замружила очі й потрясла головою в надії, що зараз я їх розплющу і ця дурнувата галюцинація зникне. Та на жаль, Надя все ще була на даху.

Я стала розгублено махати їй руками, намагаючись дати знак, аби вона відійшла від краю. Раптом в голові клацнуло, що треба кликати на поміч. Першим, про кого я згадала, був Дем’ян Семенович. Не роздумуючи більше ані секунди я кинулася в середину.

Однак мене одразу зупинив охоронець:

– Студентський, будь ласка.

– Що? – я через хвилювання не могла зрозуміти, що від мене хоче цей чоловік у формі.