Розділ 16

Я вимкнула будильник, а потім пів години займалася тим, що сердито свердлила поглядом стелю. Звикнувши вставати рано, знову не заснеш. Тож, довелося змиритися, що в сон не повернутися.

Я встала, застелила ліжко і пішла у ванну, де й зависла на наступні хвилин сорок, згадуючи кожну деталь нічного марева. Дівчата все ще спали, коли я повернулася в кімнату за феном. Висушивши волосся я впала назад на ліжко. Вчити пари бажання не було. Я раптом згадала про Надю і намацала свій телефон на тумбочці.

«Привіт, спиш?».

«Ні, – відповідь прилетіла майже одразу, – звичка прокидатися рано дається взнаки».

«У мене те саме».

«Ех… Отак мрієш весь тиждень на вихідних відіспатися, а тоді раз! – і прокинувся раніше, ніж по будильнику на пари».

«Надю, а твоє запрошення на чай ще в силі?».

«Звісно!».

«Тоді можна я заїду десь через півтори години?».

«Я буду рада».

«Окей, збираюся».

«Чекаю».

Я витягла з гардероба джинси й рожеву кофтинку. Одягнувшись, я злегка підфарбувалася, зав’язала волосся в кінський хвіст і вийшла з кімнати. Я постаралася зачинити двері максимально тихо, аби не розбудити Іру й Тоню. Вже через п’ять хвилин я йшла вулицею до метро.

«Тебе зустріти?», – отримала я повідомлення від Наді, коли була на пів шляху.

«Не треба, я пам’ятаю дорогу. Але дякую», – одногрупниця жила відносно недалеко від університету, а я, до того ж швидко запам’ятовувала місцевість.

Надя, яка виглядала мене з порогу квартири, одразу заусміхалася, коли побачила:

– Привіт, я така рада тебе бачити! – вона одразу кинулася обійматися.

– Привіт, я тебе теж.

– Проходь, – Надя відступила в бік, пропускаючи всередину. – Зараз познайомлю тебе з мамою.

– Гаразд.

– Мамо, знайомся, це моя подруга, Ліза.

– Ласкаво прошу, Лізочко, – мене зустріла жінка з теплою посмішкою. На вигляд я б не дала їй більш ніж тридцять п’ять. Темно-карі глибокі виразні очі були окрасою її доброго обличчя, а волосся насиченого темно-каштанового кольору ледь-ледь помітно торкнулася сивина на скронях. Та що найбільше впадало в очі, так це те, що Надя була її молодшою копією.

– Добрий день, – мені стало трохи ніяково. Так завжди бувало при знайомстві з новими людьми.

– Надя багато розповідала про тебе.

– Справді?..

– Так, і лише хороше, – я не знала, що відповісти, тому жінка додала: – Та ти не соромся.

– Мамо, ми підемо до мене в кімнату, – Надя буквально врятувала мене від ситуації, яка починала бути незручною.

– Добре, дівчата.

– Ти вибач, мама часом вміє поставити в незручне становище.

– Та ти що! Твоя мама дуже мила. Просто я не звикла до такого.

– Дідусь з бабусею називали це сільською простотою, – Надя нахмурилася.

– Дурниці! Бути милою і привітною зовсім не погано.

– Дякую, Лізо. Ти дуже хороша, – вона посміхнулася. – До речі, а як щодо твоїх батьків? Ти ніколи не розповідала про них.

– Бо це складна тема для мене.

– Вибач, якщо так, то не розповідай.

– Я жодного разу не бачила свого батька, – сказала я після хвилинного мовчання. – Він пішов від нас з мамою, коли я ще навіть не народилася. Чому, не знаю. Я з дитинства чула одне й те ж: «твій тато нехороша людина», «він нас зрадив», «він нас не достойний»… Та що саме трапилося мама так і не розповіла, хоча я запитувала сотні разів.

В цілому, можна сказати, що я була щасливою. Ходила до школи, танцювального гуртка, басейну, на уроки вокалу та англійської мови. Мала близьку подружку, з якою виросла. Моя мама – власниця невеликого готелю у нашому місті, пристойно заробляє, тому недостачі бодай в чомусь я не відчувала.

Будь-який звичайний підліток, дізнавшись про мій чіткий розпорядок дня, напевно сказав би, що це чистий кошмар, але я з дитинства не знала іншого життя, тому все це я сприймала як щось абсолютно звичне.

Мама мене дуже любить. У всякому випадку любила. Зараз я не знаю, чи вона хоч зрідка згадує мене. Все через мою мрію стати вчителькою. Мама ніколи навіть не натякала, що я маю здобути якусь конкретну освіту. Але щойно я почала заводити обережні розмови про педагогічну сферу, як все різко перемінилося. Її ніби підмінили. Вона стала торочити, що готельна справа – наш сімейний бізнес і я мушу продовжити родинну справу. Під її наглядом я надіслала заявки у «підхожі» виші, а потім потай анулювала їх, подала заявки до педагогічних і… вступила. Мама буквально збісилася. Сказала, що чекатиме, коли мені дійде, що я пішла хибною доріжкою, і тоді допоможе зі вступом до достойного університету. Також вона відмовилася підтримувати мене фінансово, тому я й мушу працювати.

– Ох, Лізо… А я ще жалілася на своє життя! Мої батьки хоч і розлучені, але я маю змогу спілкуватися з ними обома. Та й у життєво важливих рішеннях мені дають право вибору. Як же ти справляєшся вже майже два роки сама?