Розділ 14

Два тижні минули без особливих подій. Якось непомітно підкралася весна. На вулиці то тут, то там були накидані величезні купи снігу, що потроху розтавав, приносячи чимало незручностей під час пересування вулицями. Дістатися від гуртожитку до університету, а звідти – до кав’ярні, було справжнім квестом з перепонами. Калюжі змінював бруд, а бруд – калюжі. Лише сонце, яке торкалося до обличчя помітно теплішими промінчиками, натякало на те, що скоро всі матимуть змогу милуватися тим, як природа оживає.

Хоча я  усвідомила, що настала весна, коли, зайшовши в Інстаграм, зіткнулася з цілою хвилею дівчачих публікацій з букетами й подарунками від своїх кавалерів, подарованих на восьме березня. Це все не закінчилося навіть після вихідних. Єдине, що підписи «Коханий порадував #8березня», «Подарунок від мого найкращого на свято #8березня», ... змінилися на «Моє #8березня не закінчується», «Коханий продовжує радувати»…

Та якщо чесно, я б і це не помітила, бо часто по кілька днів поспіль не моніторю соціальні мережі, аби не Надя. Не знаю, що її виводило більше, ціла серія перехресних публікацій Тохи і його нової дівчини, чи той факт, що вона вперше за останні кілька років не має фото для подібних постів.

Я гортала свій конспект. Дем’ян Семенович обіцяв, що дасть мені самостійну, тому я намагалася заспокоїти себе тим, що знаю все це.

– Ліза? – почула я, як хтось кличе мене.

– О, привіт, – виявилося, що то була Катя.

– Привіт, а ти чого тут? Пара вже почалася.

– Та я не на пару, а до Дем’яна Семеновича, – річ у тім, що про індивідуальні заняття знали лише мої сусідки та Надя. І це мене влаштовувало.

– Нащо?

– На додаткове.

– Так от чого ти більше не приходиш п'ятницями! А до чого такі зміни?

– Довелося перенести. Довго пояснювати, – мені зовсім не хотілося розповідати щось.

– Шкода, що тебе не було останньої п’ятниці. Отримала б ромашку від Дем’яна Семеновича.

– Що?!

– Він всім дівчатам, в яких вів пари у той день подарував по ромашці.

– Е-е-е… Це незвично, але дуже мило.

– Ага, – Катя якось замріяно заусміхалася.

– До речі, а звідки ти про це знаєш?

– В моєї подружки була пара з матана в п’ятницю. Вона й розповіла. А потім на додатковому занятті й мені дісталася квіточка, тому ми з нею дійшли висновку, що  іншим дівчатам, у яких він пари вів в той день, ромашки перепали також.

– Так, логічно.

– Правда, мій бурчав, – Катя скривилася. – Не розумію його. Це лише невинне привітання в честь восьмого березня. Впевнена, Дем’ян Семенович і колегам-викладачкам подарував їх.

– Хлопці ніколи не сприймають спокійно квіти, які дарують їхнім дівчатам інші.

– І то правда. Але який же таки галантний Дем’ян Семенович, – Катя знову почала замріяно посміхатися.

– Катю, мені здається, ти вже сильно запізнюєшся… – мені почало набридати спостерігати, як у дівчат слинки скочуються від одного вигляду викладача. З кожним днем мене дратувало це все більше й більше.

– Ой, та забий. Добре, якщо викладачка сама хоч на середину пари прийде. Вона попереджала, що мусить сьогодні затриматися.

– А, ясно.

– Ого! – очі дівчини округлилися.

– Що трапилося?

– Схоже, Дем’ян Семенович вирішив сьогодні продовжити вітати дівчат зі святом.

Я обернулася і перше, що помітила, – чималенький букет ромашок. Він якось сконфужено опустив руку з квітами, коли помітив, що ми за ним спостерігаємо.

– Доброго дня, дівчата, – сказав Дем’ян Семенович, коли нарешті дійшов до нас.

– Доброго дня, – сказали ми в унісон.

Катя, зрозумівши, що більше зі мною поговорити не вдасться, попрощалася й пішла.

– Гарні квіти, – сказала я викладачу.

– Вам подобається? – він знову підняв руку з букетом.

– Угу.

– Вони Ваші.

– Що? Жартуєте?

– Ні, – в знак підтвердження викладач протягнув букет мені. – Це в честь восьмого березня. Аби у нас з Вами заняття в п’ятницю було, то віддав би тоді.

Я невпевнено протягнула руку до букета, очікуючи, коли Дем’ян Семенович засміється і скаже, що пожартував. Та нічого такого не сталося. Натомість він сказав наступне:

– А, я зрозумів. Здається Катя встигла розповісти Вам про ромашки. І Ви зараз думаєте, чому всім по одній, а Вам цілий букет. Так? – я лише кивнути змогла. – То це тому, що вони свої отримали вчасно, а Ви аж через три дні. Штрафні, так би мовити.

На кілька секунд повисла незручна тиша. Дем’ян Семенович ледь-ледь посміхався кутиками губ. Його рука з букетом так і лишалася протягнутою.

– Дякую, – я потягнулася обома руками до ромашок і, коли викладач передавав мені квіти, наші пальці зустрілися. Мені якось різко стало спекотно, а потім по тілу пробіглися мурашки. Я була на стільки спантеличена незнаними раніше відчуттями, що моя ввічлива посмішка геть не вдалася, а руки я відсмикнула так різко, що ледь не впустила букет.