Розділ 13

Я безмежно тішилася тим, що в нас з Надею все вийшло, та радіти мені не довго довелося.

– Привіт, – привіталася я до Яни, коли прийшла в суботу на свою зміну.

– Привіт, а я на тебе чекала, – виглядала вона на стільки стривоженою, що я навіть не обернулася, коли почула, як хтось зайшов до кав’ярні.

– Щось трапилося?

– Трапилося, – почула я позаду себе Василя Степановича.

– Доброго дня, – я миттю обернулася. – Не очікувала сьогодні Вас побачити.

– Дуже схоже, що Ви взагалі ніколи не чекаєте на мене, – директор знову чомусь сердився.

– Вибачте, я Вас не розумію.

– Не вдавайте з себе невинну.

– А що я зробила?

– Вам ніби мало було махінацій з Богданом, так Ви ще й з Яною вирішили їх провернути? Чого Ви не відпрацювали зміну за чотирнадцяте лютого, коли за Вас Яна вийшла?

– Ми з нею домовилися так.

– Відколи це погрози вважаються домовленістю?

– Які погрози?

– Ви пообіцяли, що підставите Яну, підсипавши щось у каву й чай, коли та буде на зміні, якщо вона не вийде за Вас.

– Що?! Це Яна Вам таке сказала? – я подивилася в бік дівчини. Та заперечно похитала головою.

– Не має значення, хто мені розповів про це. Єлизавето, Ви вчинили ганебно.

– Але я нічого такого не казала. Я взагалі просила просто помінятися, як ми це зазвичай робили, коли комусь потрібно було кудись відлучитися. Яно, ну скажи! Чому ти мовчиш? – дівчина лише опустила голову.

– Не треба мені цих брехливих виправдань. Погрози й залякування моїх працівників – це вже за межею добра і зла. Я звільняю Вас.

– Ні! Будь ласка, дозвольте хоча б попрацювати, поки нове місце знайду.

– І чого я маю це робити? – Василь  Степанович підняв ліву брову.

– На пошуки роботи для студентки на денній формі навчання знадобиться час. Мені не буде за що жити, якщо в мене не вийде знайти нове місце в найкоротші терміни, – мені вже було все одно на те, що мене звинуватили в тому, чого я не робила. Я не могла втратити цю роботу. – Донедавна, я була хорошим працівником, тому, гадаю, враховуючи це, я могла б просити Вас…

– Так, цього я дійсно заперечити не можу, – чоловік дещо пом'якшився на долю секунди, однак швидко з цим впорався. – Але стосовно фінансової ситуації, я певен, що Ви маєте батьків, які підтримують Вас у цьому плані, тому не варто ламати комедії.

– В тому й проблема, що ні. Я живу за те, що заробляю самостійно.

– Хм… – Василь Степанович задумався. – Що ж, враховуючи, що раніше Ви мене не розчаровували, я дозволяю Вам лишитися. Але я роблю останнє попередження: найменше порушення буде означати моментальне звільнення.

– Дякую! – я ледь стрималася, аби не кинутися йому на шию.

– Нічого собі, який злий, – озвалася Яна, коли він пішов.

– І що це означає? Чому він мені розповідав про якісь погрози? Це ти йому щось наплила?

– Лізо, ти що! Клянуся, я нічого такого не говорила. Василь Степанович щойно прийшов, одразу накинувся на мене, мовляв, чому я в такій ситуації піддалася тобі, а не доповіла йому.

– А ти що?

– Що, що… Спробувала переконати, що все було не так, але він і слухати не став. Оштрафував на третину зарплатні за замовчування конфліктної ситуації й сказав, що ще повернеться, коли буде твоя зміна, аби й з тобою поговорити.

– І що за дурня відбувається? Спершу хтось злив інформацію про п’ятничні зміни, тепер це… Хто це взагалі може робити? Сорока на хвості приносить?!

– Можливо, хтось з конкурентів під клієнтів замаскувався і винюхує? А що, щось вислухати, щось від себе додати – готово.

– Такі пристрасті можуть вирувати в невеличкій кав’яреньці? – я недовірливо покосилася.

– Не знаю. Просто це єдине, що спадає на думку.

– Навіть якщо й так, яка їм вигода від створення неприємностей нам? Ну звільнить нас Василь Степанович, візьме нових людей і далі собі заклад працюватиме.

– Поняття не маю. Я нічого в цьому не розумію, – Яна знизала плечима.

– Цікаво, а в нашого пана директора інших справ взагалі немає? – хмикнула я.

– Тобто?

– Ну-у-у… Заходить сюди постійно, вичікує кожного працівника, аби відчитати…

– А-а-а, ти про це… Не знаю, не знаю, – Яна вимучено заусміхалася.

– Якщо без жартів, то це дійсно трохи дивно.

– Ага.

Я знову стояла біля кабінету Дем’яна Семеновича. Точно так само, як перед першим додатковим заняттям. Щоправда, тоді я сердилася на нього, а зараз була вдячна. Знову іронія. Я вже не відчувала до нього ненависті, попри те, що він продовжував принижувати мене при всіх. Хоча, мабуть, вже настав час визнати, що «приниження» – це занадто голосне слово для характеристики того, що відбувалося. Так, Дем’ян Семенович незмінно майже на кожній парі, а часто й по кілька разів, прямо заявляв, що я або не справляюся, або справляюся погано, або що отримувала незаслужені оцінки від Ярослава Петровича, або що я знову розчарувала його… Та хіба це можна вважати приниженням? Що як Іра дійсно має рацію, і він просто хоче, щоб я поліпшила свої знання? Навряд хоч хтось з нашої групи, за виключенням Бойченка і Закревського звісно, зможе похвалитися відмінними знаннями з математичного аналізу. А я… я хоч і добре знала теорію, та з практикою все ж не дружила.