Розділ 11

Я помітила його крізь вікно, коли підійшла до кав’ярні. Василь Степанович пив американо (звісно про вид напою я просто здогадалася. Річ у тім, що нічого іншого він ніколи не брав),  сидячи за столиком, що був розташований найближче до стійки. З виразу обличчя директора не можна було визначити, на стільки той сердитий. Я подумки всоте прорепетирувала своє виправдання, глибоко вдихнула холодне зимове повітря і зайшла всередину.  

– Добрий день, Василю Степановичу, – я постаралася всміхнутися, але навіть сама відчула, що виглядаю зараз, немов паралітик.

– Добрий, Єлизавето. Якщо він звісно добрий.

– Василю Степановичу, вибачте мені, будь ласка. Я… – він підняв руку перед собою, даючи зрозуміти, що я маю замовкнути.

– Пояснення мене не цікавлять. Знаєте, я навіть на перший раз закрив би очі на ваше з Богданом самоуправство. Але спроба обманути мене, роботодавця, це вже занадто.

– Це мало бути лише тимчасово…

– Та навіть якщо на один єдиний раз! Обманювати керівництво не-при-пу-сти-мо, – останнє слово він промовив по складах.

– Василю Степановичу, не звільняйте мене, будь ласка, – я відчула, як на очі навертаються сльози. Директор замовк на якусь хвилину, почісуючи широке підборіддя.

– На цей раз не звільню. Але! По-перше, Вас і Богдана буде оштрафовано на половину зарплатні цього місяця. По-друге, якщо я ще раз почую, що Вас у п’ятницю не було на робочому місці, одразу розрахунок.

– Добре, я все зрозуміла. Нічого такого більше не повториться.

– Сподіваюся, – він допив свій американо, попрощався і вийшов.

– І як він дізнався? – я впала на стілець, де щойно сидів директор та обхопила голову руками.

– Поняття не маю, – відповів Богдан. – Коли я почав казати, що ти попросила мене сьогодні підмінити на годинку-півтори, то він витріщився на мене таким грізним поглядом, що мені здалося, що він зараз перескочить через стійку як Рембо і порве мене на малесенькі шматочки, не зважаючи на відвідувачів. Він сказав, що йому повідомили, що я працюю за тебе вже третю п’ятницю, а також попередили, що ми – тобто ти і я, – намагатимемося обманути його.

– І хто міг це зробити? – наші погляди зустрілися, стало зрозуміло, що ми обоє не маємо ніяких варіантів. – От знала ж, що не варто було погоджуватися на цю авантюру, – я не витримала і розплакалася. Богдан, побачивши це, одразу вибіг із-за стійки й кинувся обіймати мене. Від цього я миттю повернулася до тями й обережно, але впевнено відштовхнула від себе хлопця.

– Вибач, я лише хотів підтримати, – вираз його обличчя був винуватим.

– Це я знаю. А от дечого іншого – ні: чому він аж так сильно збісився? Та ще й дочекався мене, щоб особисто відчитати… Здається, поки я доїхала, можна було випити чашки три-чотири американо, тому Василь Степанович явно не просто заради ароматного напою затримався.

– Та це якраз найзрозуміліша частина ситуації.

– Тобто?

– Василь Степанович людина з твердими принципами. Для нього самоуправство підлеглих – страшне неподобство, а спроба обманути – злочин, прирівнюваний до смертного гріха.

– А хіба це не у всіх начальників так?

– Так, та не так. У нього на цьому якийсь нездоровий пунктик.

– І ти, знаючи це, зголосився провернути таку авантюру? А якби він тебе звільнив?

– Було б трохи шкода – мені тут подобається, але не смертельно. Ніби вперше нову роботу шукати. Головне, що тобі допоміг би.

– Ага, до біса таку допомогу. Мене совість ще б пів життя гризла. Не роби так більше.

– Окей, надалі старатимуся не палитися. Перед тобою, – Богдан усміхнувся і я не змогла не відповісти взаємністю.

– Я серйозно. Не хочу, щоб хтось мав проблеми через мене.

– Та добре, добре.

– Уфф, і що ж тепер робити?..

– Єдиний варіант – домовитися якось з твоїм викладачем. Бо повір, на скільки я його знаю, Василь Степанович сто відсотків ще довго пильнуватиме за нами щоп'ятниці.

Я нічого не відповіла. Перспектива можливого звернення до Дем’яна Семеновича з проханням будь-якого характеру геть не тішила мене. І згадка про «погуляєте з подружками в інший час» радості не додавала.

Ввечері я розповіла все Ірі й Тоні. Вони сказали те саме, що й Богдан. Власне, на інше я й не розраховувала. Але все одно було якось паршиво. Зрештою я, твердо вирішивши відкласти роздуми над подальшими діями на понеділок, вкрилася з головою, уткнула навушники у вуха і заснула.

Надя одразу помітила, що зі мною щось не так і почала допитуватися.

– З роботою проблеми, – відповіла я коротко.

– Ти не казала, що працюєш.

– Та якось ніколи приводу не було.

– І де працюєш?

– В невеличкій кав’ярні.

– О, я люблю в такі заходити. А в чому суть проблеми?

Я глянула на екран мобільного. Три хвилини до початку пари. Це мала бути лекція з історії педагогіки. Тож, я вирішила як виключення, вчинити як типова студентка і трішки забити на пару: