Розділ 10

Я довго не могла заснути, думаючи, як пояснити те, що відбулося зі мною під час танцю. Перед тим як мені нарешті вдалося провалитися у неспокійний сон далеко за північ, я переконала себе в тому, що моя Дем’яноСеменовичівська недостатність вийшла на новий рівень, і як наслідок, мене почало кидати то в жар, то в холод. Пояснення звісно так собі, але інші варіанти навіть припускати не хотілося.

Вранці я ледве прокинулася. І то, лише після того, як Тоня, якій набридло слухати мій будильник, швиргонула у мене подушку. Пари минули, немов у тумані, оскільки виспатися мені так і не вдалося. Добре, що хоч лекцій не було, бо в такому разі я б точно заснула.

Я зайшла в аудиторію, де мало відбутися чергове додаткове заняття, пробуркотіла «привіт» і всілася біля Каті.

– О, привіт. Я тебе аж зачекалася, – посміхнулася дівчина. – Щось виглядаєш ти так собі.

– Почуваюся так само.

– Дем’ян Семенович вимотав вчора?

– Що?! – я вмить позбулася сонливості.

– Я бачила фотки з учорашнього свята.

– Які ще фотки?

– На сайті універу.

– Ого, а що вже виклали?

– Та ще вранці, – Катя розблокувала свій телефон і почала щось шукати в ньому. – На ось, глянь.

На сайті була розміщена стаття про вчорашнє святкування Дня святого Валентина та купа фотографій до неї. Я потрапила одразу на кілька. Щоправда, в основному я відсиджувалася на стільчику збоку, або ж попивала сік з пластикового стаканчика. Ліниво перегортаючи фото, я раптом наткнулася на те, де була разом з Дем’яном Семеновичем. Мій палець завмер за міліметр до стрілочки, яку потрібно було натиснути, щоб побачити наступну світлину.

– Треба ж, спіймали… – буркнула я собі під носа.

– Ти про що? – незрозуміла Катя, яка вже встигла відволіктися на розмову з хлопцем, що сидів попереду.

– Момент, коли ми поглядами зустрілися, – сказала я більше собі, ніж дівчині.

– Е-е-е… Я все ще не розумію, – вона глянула на екран свого мобільного в моїх руках, сподіваючись зрозуміти, про що я говорю.

– Так, справді унікальний кадр. Ліза на мене глянула лише коли танець закінчився.

Ми з Катею аж підскочили з переляку. Дем’ян Семенович сидів на парті позаду нас, підперши підборіддя правою рукою. Вираз його обличчя був такий… навіть не знаю, як описати. Щось посереднє між неконтрольованою мімікою люди, яка почула щось надзвичайно цікаве, та насмішкою. На якусь долю секунди наші з ним погляди зустрілися, і в цей момент я відчула, що червонію. Інші присутні, які, судячи з усього, бачили, як Дем’ян Семенович прокрався до парти позаду нас, почали реготати.

– О, Господи, та чого Ви завжди з’являєтеся так невчасно?! – випалила я раптом і одразу перелякано притисла праву руку до губ. Регіт став ще гучнішим.

– Вибачте, не мав на меті налякати, – викладач підвівся. – Лише хотів сказати, що фото дійсно хороше вийшло.

– Ага, – прошепотів хлопець спереду своєму другові, який, як виявилося поцупив телефон Каті, – певно вона побачила в його очах рішення до всіх похідних.

– Агов, поверніть телефон, – Катя штурхонула одного з них лінійкою в спину.

– Заздріть мовчки, хлопці, – сказав Дем’ян Семенович.

– Це чому ми маємо заздрити?

– Ну, я з жодним з вас точно танцювати не буду, а отже, вам і не світить також побачити рішення до всіх похідних в моїх очах. Що дуже сумно, оскільки зараз ми саме по них самостійну писати будемо, якщо ви не забули.

– А ми так сподівалися, що забудете Ви.

– На ваш превеликий жаль, з пам’яттю у мене все добре, тому готуйте подвійні аркуші й підписуйте їх.

Із самостійною робою ми впоралися хвилин за двадцять. А опісля перейшли до вивчення частинних похідних вищих порядків. Повірте на слово, це на настільки страшно, як звучить. Ну як не на стільки… Це якщо порівнювати з іншими розділами математичного аналізу…

Коли заняття закінчилося, я чкурнула з аудиторії першою. Все, чого я хотіла, чим швидше дістатися до гуртожитку і заснути. Що власне й зробила, ігноруючи всі спроби сусідок поговорити зі мною.

У неділю я пішла з Богданом в кіно, назви якого я навіть не згадаю. Можу лише сказати, що це був смертельно нудний фільм, який чомусь намагалися видати за романтичну комедію. Серйозно, навіть сюжету пригадати не можу. Хороша звісно спроба, Богдане, але мимо. Особливо, після зимового ботанічного саду.

А вже наступного дня почався черговий навчальний тиждень. Дем’ян Семенович повернувся в колишню форму і за дві пари примудрився разів п’ять-шість розповісти, як він не припиняє розчаровуватися в мені, яка я нездібна і як повільно вчуся… Також не забув наголосити, що й досі не розуміє, за що мені Ярослав Петрович оцінки ставив.

В п’ятницю я прийшла вже готовою до нової порції принижень. Насправді такий Дем’ян Семенович  влаштовував мене більше, ніж той, що дякує за танець і посміюється з хлопців, з якими я ходжу на додаткові заняття, а не з мене, – так мені було простіше продовжувати ненавидіти його. Не знаю, чому, але це почуття стало для мене необхідністю.