Розділ 9

Він одразу помітив мене. Точніше нас. Про це свідчив його кивок головою – стримане привітання. Опісля Дем’ян Семенович одразу підійшов до групи викладачів і приєднався до їхньої розмови.

– Цікаво, навіщо було збирати в одному місці викладачів та студентів, якщо взаємодія між нами рівна нулю?

– Якщо чесно, то також мучуся тим же питанням, – Надя знизала плечима. – Можливо, вони тут для того, щоб стежити, аби ми не утнули якусь дурню?

– А це може бути.

– Певно активістам, які зазвичай і влаштовують подібні свята, поставили ультиматум на кшталт: або викладачі будуть присутні, або ніякого двіжняка.

– І тому тут купа викладачів не тільки з нашого факультету, а й з фізмату? Хіба для надзору не досить двох-трьох людей?

– Лізо, а ти б дуже хотіла йти туди, де за тобою пильно стежать? Простіше було «провести» викладачів в якості таких же гостей, як і ми.

– Звідки така логіка взялася?

– Я колись дружила з одною такою активісткою. Правда, її минулого року вигнали з університету за академічну заборгованість, але то не суть. І до речі, поки не прийшов Дем’ян Семенович, ти нормально ставилася до присутності викладачів, – Надя почала хитро посміхатися.

– То лише збіг.

– Удам, що не помітила, як перекосилося твоє обличчя, коли ти його помітила. Шкода бідолаху. Він зрадів, коли тебе побачив.

– З чого ти взяла? – я майже викрикнула цю фразу, бо подумала, що Надя знову повернулася до своїх жартиків.

– З того, що він помітив тебе першим і одразу посміхнувся. Тоді обернулася ти, а Дем’ян Семенович швидко відвернувся, ніби нікого не бачив.

– Навіть якщо припустити, що я повірю, що ти це не щойно вигадала, чому ти вирішила, що він мені посміхнувся, а не тобі?

– Це було помітно.

Я закотила очі, але нічого не сказала у відповідь.

Далі почалася ціла серія конкурсів, які чергувалися з танцями. Я старанно уникала участі, бо чомусь не хотіла зайвий раз світитися перед Дем’яном Семеновичем. Річ у тім, що викладачі також брали участь у цих конкурсах – не всі звісно, але багато з них, – і він долучився до більшості. А от Надя взяла участь майже у всіх. В деяких вона навіть виграла якісь дрібнички: м’які іграшки, не вище десяти сантиметрів, брилки, блокнотик з ручкою та цукерки. Останнє роздавали тим учасникам, які не зайняли призових місць, аби нікому не було прикро.

– Ти ще не знудилася тут? – Надя впала на стілець біля мене. – Якщо вже в конкурсах участі не береш, то хоча б потанцювала.

– Та щось не хочеться.

– Ти не любиш танцювати?

– Люблю, але сьогодні чомусь настрою немає, – не зізнаватися ж, що вже пів вечора ховаюся від викладача.

– В мене насправді теж геть не танцювальний настрій, – сказала Надя після хвилинного мовчання. – Насправді мені взагалі дико хочеться піти звідси. Я думала, це буде простіше.

– То може підемо? – в мені забилася надія.

– Ні! Я мушу довести Тосі, що він мене більше не хвилює.

Дивні ми, дівчата, істоти. Коли хлопець зраджує нас, робить боляче, ми намагаємося всіма можливими й неможливими способами довести йому, що без нього навіть краще. Хоча абсолютно не зрозуміло, який у цьому сенс, якщо нам від цього лише більше болю, а хлопцю найчастіше просто все одно.

– Пані та панове, хочу вкрасти трішечки вашої уваги, – почули ми голос ведучого. – Поки ніхто не подумав, що у нас занадто нудно і не накивав п’ятами, ми поспішаємо презентувати вам наш маленький сюрприз. А саме: спільний танець викладачів і студентів. 

Раптом на сцену вибіг інший хлопець, і схопив мікрофон:

– Вони розтоптують нашу гідність на екзаменах, а ми потопчемося по їхніх ногах сьогодні! Хе-хе-хе!!! – він повернув мікрофон і рвонув зі сцени так швидко, що ледь не впав.

Не знаю, чи так було заплановано, але присутні почали сміятися.

– Але не все так просто, – продовжив ведучий, коли хвиля сміху притихла. – Хто з ким танцюватиме, вирішить доля. Всі охочі взяти участь мають написати своє ім’я та прізвище на спеціальній картці та вкинути її у скриньку. Наголошую, що скриньок дві: одна для дівчат, інша – для хлопців. Отож, момент істини настане через двадцять хвилин, – хлопець удав, що вже збирався покласти мікрофон. – О, ледь не забув. Танок з викладачем – це така ж вдача, як і зданий з першого разу екзамен, тому далеко не кожному студенту пощастить. Тобто, якщо говорити простіше, нас багато, викладачів мало, а танець лише один.

– Ходімо, ходімо, ходімо! – потягла мене за руку Надя, щойно ведучий завершив свою промову.

– Куди?

– Записуватися.

– Це без мене.

– Ні, цього разу ти не відкрутишся.

– Вже відкрутилася. Я не братиму в цьому участі.

– А от і ні! – вона почала ще наполегливіше намагатися зрушити мене з місця.

– А от і так! – я різко висмикнула свою руку.

– Пфф! Ну і дарма, – вона ображено відвернулася – певно я випадково зробила їй боляче, – і пішла записувати своє ім’я на заповітну картку.