Я кохаю Вас, пане професоре

Розділ 4

Богдан як завжди зустрів мене широкою посмішкою. Так, як в четвер пар з математичного аналізу не було, і настрій мій не зіпсували, я цілком щиро всміхнулася у відповідь.

– Як в тебе справи? Клієнти спокійні?

– Так, взагалі в мене дуже рідко виникають напружені ситуації з ними.

– Це добре. А ти за зміну сильно стомлюєшся?

– Ну, як сказати, втомлююсь, але не вимотуюся. Я два роки тому офіціантом працював в кафе для середнього класу, то отам в кінці дня додому ледве доповзав. А тут спокійно.

– Ясно, – я постукувала пальцями по столу, бо ніяк не могла зважитися озвучити своє прохання. Я вже так звикла розв'язувати всі проблеми самостійно, що необхідність просити про допомогу буквально вибивала мене з колії.

– Лізо, що таке?

– Нічого, а що?

– Ти якась… не така.

– Я… Ну… У мене є прохання до тебе.

– Кажи.

– Ти б не міг завтрашню мою зміну взяти на себе?

– Тю, і через це ти так хвилювалася? Звісно я вийду за тебе завтра, – хлопець широко посміхався, радіючи можливості стати мені в пригоді.

– Але ж наші зміни йдуть одна за одною і тобі доведеться довго працювати.

– Нічого страшного. Я якось працював по вісімнадцять-двадцять годин на добу. І та робота далеко не у приготуванні кави полягала.

– Дуже тобі дякую, – я полегшено видихнула.

– Щось в універі?

– Тобто?

– Тобі завтра треба затриматися в універі?

– А, так. Один викладач з надвисоким рівнем противності вирішив влаштувати мені веселе життя.

– Ти не справляєшся з якимось предметом?

– Викладач думає, що так.

– Я можу якось допомогти?

– Та не варто. Я сама з цим розберуся, – я не мала наміру проводити час з цим хлопцем більше, ніж треба, бо не хотіла давати йому жодних надій.

– Як знаєш. Але якщо передумаєш, лише скажи.

– Добре, ще раз дякую, – я стала за стійку, до якої вже наближалися мої перші на сьогодні клієнти.

 

Я постукала до кабінету Дем’яна Семеновича.

– Зайдіть.

– Добро дня, – я прочинила двері й просунула свою голову в середину. – Ви казали, що сьогодні на четверту у нас заняття.

– Доброго дня. Так, все вірно. Йдіть в аудиторію, де в нас зазвичай пари. Я скоро підійду.

– Добре, дякую.

Я поплелася до аудиторії, відчуваючи, як в мені повільно, але впевнено прокидається ненависть до цього проклятого приміщення.

Там мене зустріло ще троє людей, які очікували викладача. Ми ледь-ледь встигли познайомитися, як до аудиторії зайшов Дем’ян Семенович.

– Доброго дня всім, кого не бачив, і доброго дня ще раз тим, кого вже бачив, – він затримав погляд на мені. – Сідайте. Так, а де Катя і Гена?

Я оглянула присутніх, а ті своєю чергою знизали плечима. Схоже, вони знали, про кого йдеться, але де ці Катя і Гена поділися – ні.

– Що ж, коли вони не зацікавлені в тому, щоб скласти екзамен у мене, то почнемо без них.

Далі потягнулися майже дві години, присвячені похідним. Спершу Дем’ян Семенович коротко нагадав теорію і переконався в тому, що ми всі її знаємо і розуміємо. Десь через пів години, можливо, трішки більше, він почав по черзі викликати нас до дошки й давати завдання. Хоча правильніше буде сказати не «по черзі», а в хаотичному порядку, який був йому до душі. Декого навіть двічі підряд викликав. У буквальному сенсі: хтось виходив, виконував завдання, викладач очікував, коли той сяде, потім обирав нове завдання зі своєї книжки, або вигадував сам і викликав ту саму людину знову. Складалося враження, ніби Дем’ян Семенович зібрав тут нас, аби познущатися. Навіть за складністю завдання розподілялися нерівномірно. Здогадайтеся, кому з цим «щастило» найбільше? Правильно, мені.

– Погано, дуже погано, Лізо, – сказав мені викладач в кінці заняття. – Я очікував, що Ви проявите себе краще, – звісно ж, він не став чекати, доки зберуть речі й вийдуть з аудиторії всі інші присутні. Але він з радістю почекав, коли вони, оглядаючись на мене, таки дістануться виходу, аби сказати наступне: – Поверх того, що я дав всім, Ви зробите ще ось це.

Я подивилася в його книжку і побачила завдання, на яке Дем’ян Семенович показував пальцем.

– Скажіть, що Ви пожартували. Тут же понад два десятки похідних.

– Ні, це не жарт. І не дивіться на мене таким приреченим поглядом. Це в першу чергу для Вас необхідно.

– Але ж я справлялася з завданнями, які ви щойно давали.

– Погано справлялися.

– Але в інших не краще виходило.

– Годі вже на інших дивитися. Навчіться думати й виводити висновки, сидячи на своїй барикаді, а не на сусідній. До речі, Ви сфотографуєте завдання, чи копію зняти?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше