Розділ 3

Студенти потроху виповзали з аудиторії. Я опустила голову і попрямувала до викладача. Він саме активно щось обговорював з Бойченком і Закревським. Коли підійшла ближче, то з розчутого змогла зробити висновок, що йдеться про індивідуальні завдання, на порядок складніші від тих, які Дем’ян Семенович даватиме іншим студентам з групи. Мені стало ще більш прикро. Я мала бути зараз разом з ними. Ярослав Петрович завжди мене хвалив, чому я зараз на позиції найгіршої студентки з групи?..

– Певно, є на те вагома причина, – викладач дивився мені в очі.

– Що? Я це вголос сказала? – я ж стояла на відстані метрів десяти! Коли він встиг підійти достатньо близько, аби почути, як я жаліюся сама собі? І відколи я це роблю не лише подумки?

– Так, вголос. Хоча аби Ви й мовчали, не складно здогадатися, про що думаєте. Досить одного погляду на вираз обличчя.

– Е-е-е… – я не знала, що сказати на це. – Вибачте, – не змогла я вигадати нічого кращого.

– Не варто просити вибачення. Мені цілком зрозуміла така реакція, – Дем’ян Семенович так невимушено посміхався, що я навіть почала сподіватися, що справа не в нашому невдалому знайомстві. Однак, вже з наступної фрази його м’який тон змінився на щось підозріло схоже на насмішку: – Дівчинка з синдромом відмінниці раптом дізналася, що вона не найрозумніша у світі.

– Що?! Немає в мене ніякого синдрому.

«Окрім синдрому під назвою "як же Ви бісите мене, пане професоре!"», – додала я подумки.

Взагалі йому до цього звання, з огляду на вік та стаж, як мені до генія математики – ще працювати й працювати. Але подумки для оцього "пане професоре" я постаралася використати якнайсаркастичніший тон. На відміну від моїх одногрупників, які використовували це слово для всіх викладачів, особливо не вдумуючись. Просто наслідуючи студентів з іноземних фільмів. 

– Я… я просто справді не розумію, чому моя контрольна виявилася найгіршою. І справа навіть не у високих балах від Ярослава Петровича. Я ж сама знаю, що вчила і щось таки знаю.

– То в тому й проблема, що «щось». До того ж треба не лише знати, а й вміти використовувати. Навіть елементарні математичні навички не можуть існувати на базі одної лише теорії. 

– Тобто проблема в тому, що я не зробила практичну частину?

– Так.

– А Ви хочете сказати, що всі інші її зробили?

– Ні, лише Закревський і Бойченко.

– Тоді чому Ви зараз говорите лише зі мною? Чи я напартачила в теорії?

– Чесно кажучи, теорію Ви написали краще за всіх у групі.

– Невже навіть краще Бойченка і Закревського? – я не втрималася і зіронізувала. Чесно кажучи, я не розуміла, що зі мною відбувається. Я раніше не дозволяла собі так спілкуватися з жодним викладачем. Певно цей Дем’ян Семенович і справді вибісив мене.

– Так, – він проігнорував мій недопустимий тон, – але власне саме тому ми зараз спілкуємося.

– Щось я Вас не розумію. Якщо я впоралася з теорією найкраще, то чому Ви сказали, що моя робота найгірша?

– Маю на те причини. Давайте краще обговоримо умови, які Вам доведеться виконати, аби математичний аналіз не став причиною Вашого виключення.

– А що, таке може бути?

– Ще й як! Я думав, це ще на парі всі мали зрозуміти.

– Гаразд, що я маю зробити? – я постаралася заспокоїти казан з лавою, що бунтував у мене всередині. – Що за умови?

– Та по суті умова лише одна. Ви будете ходити на додаткові заняття до мене. Після пар щоп’ятниці.

– Одна? – я гарячково обдумувала, що мені робити з роботою. Адже, між останньою парою і моєю зміною в кафе було не більше ніж година, яку я витрачала на дорогу та поспішний обід.

– Ні, я формую кілька груп, спираючись на рівень знань студентів, з якими працюватиму додатково. Тому Ви ходитимете до мене ще з п’ятьма-шістьма людьми.

– Добре, після занять – це на котру годину? – я подумала що на перший раз попрошу Богдана взяти на себе мою зміну, розвідаю що та як, а потім вже вирішу, як це все владнати.

– Після п’ятої пари. На четверту.

– А хіба п’ята пара не о п’ятнадцятій двадцять закінчується?

– Вірно. Але я весь день працюю без перерви, тому по закінченню цієї пари йду на обід.

– Добре, зрозуміла. Тоді до побачення, – я навіть спробувала видавити ввічливу посмішку, хоча подумки лютувала: От ненажера! Це ж скільки він їсть, якщо йому на це треба цілих сорок хвилин?!

– До п’ятниці, Лізо, – знову та сама невимушена посмішка. Ох, як же він мене бісить!

Я впала на ліжко, ніби безформна маса. Те своєю чергою голосно заскрипіло, тому Іра покосилася на мене. У це складно було повірити, однак ця дівчина вже на першому тижні щось вчила.

– Вигляд маєш кепський, – занепокоїлася вона. – Щось трапилося, чи просто стомилася з незвички?

– Якої незвички?

– Ну, під час канікул ти лише на роботу ходила, а тут треба ще й на пари…