Я кохаю її

Я кохаю її з дитинства. Дівчинку з довгими косами. Я кохаю її очі, губи, навіть ті стрічки в її волоссі, що колись були моїм маленьким щастям.

Кохаю її так давно, що не пам’ятаю себе без цього почуття. Але я чудово пам’ятаю її запах — свіжий, як ранковий дощ, маленькі веснянки на щоках та рожеву сукню з бантиком, у якій вона вперше посміхнулася мені.

Ми виросли разом. Навчалися у школі та інституті, жили в одному під’їзді. Було відчуття, ніби ми частина однієї історії, яку писало життя.

Минає майже п’ятнадцять років з того дня, коли я вперше побачив цю дівчинку у своєму дворі. Але за цей час я жодного разу не зізнався їй у почуттях.

Вона вважає нас найкращими друзями. А я досі кохаю її і не можу вимовити цього.

Вона — найкраща людина, яку я зустрічав. Добра, ввічлива, впевнена в собі. Чого не скажеш про мене. Упевненості мені бракує. Я боюся сказати їй, що п’ятнадцять довгих років кохаю її кожен сантиметр тіла й душі.

Коли я бачу її, всередині все перевертається. Серце б’ється так швидко, ніби хоче вирватися з грудей. А її краса зводить мене з розуму. Але коли її немає поруч — світ завмирає. І я залишаюся наодинці з порожнечею.

Так сталося й сьогодні. Я дізнався, що кохання всього мого життя їде з міста назавжди. Дізнався саме перед тим, як майже наважився зізнатися їй.

Я втратив останню надію. Я втратив себе. Коли я був так близько до мети, мої мрії полетіли у прірву.

В день її від’їзду я проводжав її на вокзал. Серце розривалося від болю й від усвідомлення, що більше її не побачу.

Вона обійняла мене на прощання, тихо сказала кілька теплих слів і сіла у поїзд.

Я ненавиджу себе за те, що відпустив її, за те, що так багато чого не сказав. Моє життя зруйноване, бо я не зміг вимовити три прості слова: «Я тебе кохаю».

Коли поїзд почав рушати, всередині все стислося. І тільки зараз, коли стало майже пізно, мене ніби вдарило по голові: «Краще пізно, ніж ніколи».

Я кинувся за поїздом. Біг так наче намагався втекти від неминучого. Люди розступалися, серце билося шалено, ноги ледве трималися.

Дівчина визирнула у вікно й, зі сльозами на очах, помахала мені рукою. 

Я мчався вздовж платфорву, майже збиваючи людей з ніг. Коли поїзд почав набирати швидкість, я ледь не впав, наздоганяючи її вагон. І раптом крикнув.

— Я тебе кохаю!

Нарешті це сталося. 

Я зупинився, задихаючись, відчуваючи, як камінь важчий за роки впав з душі. Я так довго носив це в собі, так довго мовчав, що почав думати: «Ця думка помре разом зі мною».

Я так близько був до своєї мети — і я її виконав.

Тепер я впевнений — вона ще повернеться.