Глава 22

Я пообіцяла йому бути поруч, пообіцяла, що ніколи не покину його, але він ж не мій, він чужий наречений. Можливо зараз я знищила чужу родину, чи зможу я жити щасливо знаючи це? Андрій навіть не знає про те, що я дитину народити ніколи не зможу, а якщо після цього він залишить мене. Я знаю, що кожен чоловік хоче мати дитинку, як і кожна жінка, а я ніколи не зможу здійснити це. Я відчуваю себе якоюсь неповноцінною жінкою. 

Я б ще довго думала про це, але Андрій зателефонував

- Привіт, ти ще не спиш? 

- Привіт, ні 

- Я приїду завтра зранку, добре? 

- Добре, я чекатиму. Я хотіла сказати тобі, що хочу знайти нову роботу

- Ні, я категорично проти. Я добре заробляю і повністю можу забезпечити тебе 

- Але я не хочу просто сидіти вдома і залежати від тебе 

- Аліно, ти вже зробила свій вибір стосовно мене. Якби жорстоко це не звучало, але ти не будеш працювати будь де. 

- Чому я сама не можу вирішити де мені працювати? 

- Тому що тепер ти "МОЯ" 

- Ми ще повернемося до цієї розмови 

- Моє рішення всеодно не зміниться 

- Добраніч 

- Солодких снів тобі, крихітко - він був ніжним, але таким власним. Я зрозуміла, що тепер я власність цього чоловіка. Коли він триматиме мене за руку мені не буде страшно. 

Зранку прокинулася зробила сніданок, випила кави і зайшла на  простори інтернету. Відразу побачила пост у якому писалося 

 "Сьогодні відомий бізнесмен Богдан Лісицький став на ноги. Дружина бізнесмена знаходиться за кордоном, можливо тому Лісицький вийшов з лікарні таким засмученим " 

О Боже. Я аж затремтіла. Якщо він все ж почне шукати мене, але ж тепер я не одна. Я надіюсь, що Андрій захистить мене. А можливо взагалі Богдан залишить мене в спокої і назавжди забуде. Хоча мабуть важко забути того хто завдав тобі так багато болю. 

Потрібно зателефонувати Наталії Миколаївні, дізнаюся як вона, заодно запитаю про Богдана. 

Я зателефонувала, але слухавку ніхто не підняв. Я розумію її, вона багато натерпілася через мене, тому її вибір я приймаю. 

На годиннику була вже одинадцята як в двері подзвонили. Як я і думала це був Андрій. Привіз мені продукти і ще деякі потрібні речі для життя. 

- Привіт - він легенько поцілував у щічку 

- Привіт - я не змогла наваживатися і у відповідь поцілувати його, тому просто ввічливо привіталася

- Ти давно прокинулася? 

- Години дві тому. Ти забрав мої речі зі свого будинку? 

- Так, хоча мама просила аби ти повернулася

- Ти ж знаєш, що я не зроблю цього

У мене справді не вийшло б більше працювати там. Клавдія Семенівна хороша людина, але от Катя це якесь божевілля, я вдруге цього не витримаю. 

- Знаю 

- А Катя як? Ти коли до психіатра її відвезеш? 

- Вона вже краще, до психіатра записана на завтра, але я не впевнений, що вона погодиться 

- Ти взагалі збираєшся їй щось казати? 

- Аліно, звичайно я збираюся, але не зараз 

- Пропонуєш бути мені твоєю коханкою? Це не те, що я хотіла. Мені шкода її, ти навіть правди їй сказати не можеш 

- Не можу, тому що знаю вона цієї правди ніколи не зрозуміє 

- Але ти навіть не намагався

Він підійшов так близько, що серце здавалося зупинилося, дихання стало важчим. 

- Я розкажу

- Якщо ти не збираєшся нічого розповідати, то не давай мені пустих обіцянок. Я просто піду 

- Я ніколи не зможу тебе відпустити. 

Він нахилився ще ближче і поцілував. Цей поцілунок був ліками для мене, здавалося якби він не зробив цього я б померла просто там на місці.  Чим далі тим гарячіше було. І я навіть не помітила як стояла перед ним в одній білизні, та розстібала його білу сорочку. Він довго цілував мої губи, шию і все моє тіло, а я просто насолоджувалася моментом. Шепотів на вухо приємні слова і це гріло моє змучене серце. 

- Отже, кохатимеш мене вічність? - він побачив татуювання на моїй руці. 

Це тату означало для мене багато. Тільки Олег чув з моїх губ слова про любов, а як тепер сказати іншому теж саме? Я не зможу, я занадто слабка. 

- Андрію, зупинись 

- Щось сталося? - в його погляді була тривога

- Я не готова, пробач

- Я розумію. Тобі потрібно було відразу сказати і цього всього не було б. 

Я сиділа і мовчала. Не знала, що тепер робити далі і чи зможу я взагалі колись раз і назавжди забути про те величезне кохання. " Я кохатиму тебе вічність"  - ці слова для мене занадто багато означають. 

В моїй голові битва між розумом і серцем. Розум каже, що Олег не заслуговує мене, а серце каже, що і досі любить. Я не знаю який шлях буде вірним, але чи можна кохати того хто зовсім не думає про тебе? Ненавиджу себе за це кохання, я руйную сама себе і усвідомлюю це. 

- Про що думаєш? - Андрій пив каву і уважно за мною спостерігав.