Глава 19

Дорога до Вероніки Павлівни була дуже довгою, або ж мені просто так здавалося. Я дуже сильно хвилювалася, не знала, що ж скаже мені ця жінка. Я як і кожна здорова та доросла жінка хочу стати мамою. Зараз це одне з моїх найбільших бажань, я ще зовсім юна, але так хочу дитину. Хочу бачити перші кроки мого малюка, хочу аби мене називали мамою. Всю дорогу я була в роздумах, навіть Андрій Олександрович це помітив

- Аліно, з вами все добре? 

- Так, я просто задумалася

- Про що? Якщо не секрет звичайно 

- Та так ні про що 

Ось нарешті ми приїхали. Я вже не могла тримати себе в руках, моє тіло перестало мене слухатися, а серце билося з шаленою швидкістю. 

- Андрію, ми з Аліною побудемо деякий час у Вероніки, а потім я подзвоню і ти забереш нас, добре? 

- Добре мамо

- Ну все, Аліно, виходь

Ми піднялися аж на третій поверх будинку, і Клавдія Семенівна подзвонила в двері. Відчинила дуже привітна жіночка, виглядала на свій вік вона дуже добре, чимось була схожа на Клавдію Семенівну. 

- Вероніко, ось ми і приїхали

- Клавдіє, я вже зачекалася 

- Ми і так поспішали. Просто Андрій на роботі був. Ось знайомся це Аліна, про неї я тобі розповідала 

- Рада знайомству, Аліно

- Навзаєм 

- Що ж ходімо я огляну тебе

Я покірно пішла. Вероніка Павлівна оглядала мене деякий час. Я лежала і просто молилася, надіялася ця жінка скаже хороші новини. 

- Аліно, я все життя працювала в лікарні гінекологом. Я допомогла багатьом дівчатам як ти, але були такі яким я  ніяк не змогла допомогти. Інколи таке буває, мені шкода, але ти ніколи не зможеш народити. Твої яйцеклітини не придатні. 

Мені не було чого сказати, вглибині душі я очікувала на таку відповідь, але як кажуть надія помирає останньою. Значить я не буду мамою, така моя доля. 

- Клавдіє Семенівно, можна я відпрошусь на сьогодні? 

- Аліно, я розумію твій біль і знаю як тобі важко зараз, але таке буває, це важко сприйняти та ти повинна бути сильною. Звичайно ти можеш піти сьогодні з роботи, але куди ти підеш? Не нароби дурниць. 

- Не переживайте, я просто погуляю містом 

- Добре, іди 

Я не знаю куди йшла. Я навіть міста цього не знала. Чужа країна, чужі люди, все для мене тут чуже. Але навіть там в Україні я всеодно не змогла стати щасливою, втекла сюди і тут щастя також нема. У мене вже навіть не має сил плакати, мені боляче, але я нічого не можу змінити, абсолютно нічого. Я вже навіть не пам'ятаю коли в моєму житті щось було добре. Мабуть тоді коли я була з Олегом, коли засинала в його обіймах і мріяла про щасливе життя. А зараз він цілує іншу, вона змогла народити йому прекрасну доньку, яку я вважала своєю, а зараз я навіть не знаю як вона. Мабуть вона щаслива, до неї повернулася справжня мама, а не якась там копія. А може зателефонувати? Я так хочу поговорити з нею, просто дізнатися як у неї справи. Все ж набрала знайомий номер, слухавку взяли відразу

- Привіт 

- Привіт

- Можна я поговорю з Вікою? 

- Добре, я зараз дам їй слухавку 

- Алло 

- Люба моя, привіт 

- Привіт, чому ти телефонуєш? 

- Я хотіла запитати, як ти? 

- Ти покинула нас з татом, а зараз тобі цікаво як ми? 

- Пробач, у мене не було іншого виходу

- Вихід є завжди, а зараз не дзвони нам, ми щасливі без тебе

На тому кінці відключилися. Вони щасливі без мене. А я все ніяк не можу забути їх. Я не тримаю на них зла, вони мають право злитися на мене і навіть ненавидіти, але через це я не перестану любити їх, вони завжди будуть в моєму серці. 

Я навіть не помітила як на вулиці стало набагато темніше. Та я не відчувала страху, було якось байдуже, потрібно відкрити карту і поїхати додому, Клавдія Семенівна мабуть хвилюється. 

Коли відкрила карту на телефоні зрозуміла, що я досить далеко від теперішнього дому. Грошей я з собою не мала, тому таксі викликати не могла. Що тепер робити і гадки не мала. Єдиним виходом було подзвонити до Андрія Олександровича, нехай мені соромно, але іншого виходу в мене немає. Набрала номер, але ніхто не відповідав. До Клавдії Семенівни не хотіла телефонувати, їй не можна хвилюватися в такому віці. Буду добиратися пішки. Хвилин двадцять ішла, ноги жахливо боліли, але що ж я могла зробити. Як раптом телефон зателефонував, Андрій Олександрович дзвонив

- Добрий вечір 

- Слухаю 

- Андрію Олександровичу, мені не зручно просити, але чи не могли б ви забрати мене додому? 

- Зараз дуже зайнятий, зможу через пів години, скинь мені де ти знаходишся

- Добре зараз 

Він поклав слухавку, залишилося почекати його. Я сіла на лавочку і поринула знову в свої роздуми. На вулиці було вже досить холодно, а я була одягнена в одну сорочку. Пройшло вже більше ніж пів години, а його все не було. Чорт, ну і що мені тепер робити? Як дістатися додому, а якщо він взагалі не приїде. Я чекала ще пів години, а потім ще і ще, його все не було. І нарешті приїхав. Я сіла в машину, він був дуже злим