Глава 13

Прокинулася я вже в лікарні. Не можу передати вам, що коїться у мене в середині, якась пустка, я розумію, що знову втратила дитину. У мене неначе забрали частинку мене, наче вирвали моє серце. Але я помщуся всім за моє ще не народжене немовля. Богдан ще на колінах благатиме пробачити його, а я не пробачу, ніколи не пробачу йому цього, зітру його в порох, я буду мстити. Він буде боятися оглянутися на зад, бо там буду я і він все своє життя буде шкодувати про скоєне. Він боятиметься мене як вогню і мої слова не пусті. 

- Як почуваєте себе? 

Лікар увійшла до палати, в роздумах я навіть і не помітила її.

- Моя дитина померла?

- Так у вас вдруге стався викидень, я повинна вам сказати, що більше ви не зможете завагітніти, прийміть мої співчуття

Отже, мамою я більше не стану, я ніколи не зможу взяти на руки свою дитину, не відчую її запах, не зможу поцілувати. Це боляче, у мене відібрали все: коханого чоловіка, дитину і навіть власне життя. Але тепер я не мовчатиму, їхній кінець вже близько. 

- Покличте мого чоловіка сюди

- Добре 

Він увійшов, такий серйозний  вдавав вид, що йому боляче, але я знаю його справжнє обличчя, знаю що за тварюка зараз переді мною. 

- Я не хочу говорити пустих слів. Скажу як є, я хочу навчатися і ти не можеш мені відмовити, бо я напишу заяву в поліцію і ти відповіси за скоєне. Також не хочу жити з тобою в одному будинку, не хочу дихати з тобою одним повітрям. 

- Роби, що хочеш, але жити ти будеш в одному будинку зі мною! І це не обговорюється

- Але ти більше ніколи до мене не торкнешся!

- Як скажеш 

Він вийшов, мабуть не очікував такої самовпевненості від мене, я ніколи так себе не проводила. Але коли в жінки відібрали найдорожче її дитину, то можна зробити навіть не можливе, біль і справді міняє людей. Не знаю скільки болі мені ще доведеться пережити, але я маю витримати всі випробування долі, аби нарешті стати щасливою. 

В лікарні я пробула чотири дні, сьогодні мене виписали, але повертатися до того покидька зовсім не хотілося, але що ж я можу зробити, я повинна жити деякий час у тому домі. 

- Богдане, будь ласка орендуй мені квартиру, я не можу повернутися у твій будинок, там все мені нагадує про мого малюка, розумієш я з глузду з'їду якщо буду там, до того ж там твоя мама. 

- Ой добре, деякий час поживеш окремо, але лише деякий час. 

- Добре

Він відвіз мене на свою квартиру в якій не жив. Проста однокімнатна квартира, але мені було байдуже де жити, головне аби не з ним під одним дахом. Інтер'єр її нагадував моє дитинство, адже в такій квартирі я прожила все своє дитинство, а потім Олег забрав мене з дому. І в його домі я прожила найщасливіші моменти свого життя. Цікаво де він зараз? Мабуть вже давно в Німеччині живе своїм життям і зовсім не думає про мене. А хто я така, щоб він думав про мене, я жінка яка зрадила і кинула його, але ж якби він знав, що зробила я це заради його життя та безпеки. Нехай він просто буде щасливий, я відпускаю його, бо не маю права бути з ним. 

     ***

Минув місяць. Сьогодні я вже не перший раз, але знову студентка. Буду навчатися на економічному факультеті, сама вибрала собі професію, Богдан оплатив моє навчання і все здається іде за планом. Навіть не думала, що в двадцять років моє життя буде таким. 

Ось уже почалася перша пара. Відразу до мене підсіла дівчина.

- Привіт, я Кіра 

- Привіт, Аліна 

- Приємно познайомитися

- Скільки тобі років? Бо виглядаєш ти не на сімнадцять 

- Мені вже двадцять - я навіть трохи посміхнулася і справді мій вигляд останнім часом трохи змінився, не було радості в очах, я втратила сенс життя, жила лише заради того аби помститися

- Ого, мені лише вісімдесят стукнуло ось недавно, чому ти вирішила так пізно іти вчитися?

- Та ніколи не буває пізно, головне мати бажання

Викладач перебив нашу розмову

- Дівчата, я вам не заважаю? 

Ми відразу ж замовкли. Пари пролетіли швидко, мені подобалося навчання. Кіра весь час розповідала про себе цікаві історії, мені подобалося  слухати про її безтурботне життя. 

- То що Алінко відсвяткуємо перший день навчання? 

- Я за, куди підемо?

- Хочу в клуб

- Окей, значить сьогодні клуб

Я б не змогла їй  відмовити, її очі горіли вона була ще зовсім юною. Мені зовсім не хотілося щоб вона розчаровувалася, та і я сама була не проти погуляти, сто років вже  нікуди не виходила. 

В клубі атмосфера мені подобалася все ж таки я вже давно так не гуляла. Хотілося напитися і витанцювати ту біль яку я пережила. Я навіть згадала свої юні роки коли так само відривалася як зараз Кіра. Вона була досить хорошою дівчинкою, цікаво було спостерігати за нею. 

Я вже достатньо випила і Кіра потягнула танцювати. Ми підкорили весь танцпол, було і справді весело, а потім я побачила його. Здавалося Олег стоїть ось тут переді мною, що до нього можна дотягнутися рукою, але це була лише ілюзія. Він вже мариться мені, так хочеться аби він був тут поруч. З ним мені не страшно нічого, з ним я жила по справжньому, була щаслива.

Захотілося зненацька подзвонити поговорити з ним, запитати як він, як Вікуся. Я не змогла стриматися і набрала, ті довгі гудки здавалися вічністю. І нарешті я почула голос 

- Алло 

Це був не він, а якась жінка.

- Я можу почути Олега?

- Я не думаю, він сьогодні трішки перебрав і вже спить, зателефонуйте завтра, до побачення.

Серце вилітало з грудей, отже він зараз з іншою жінкою, а що я очікувала, що він до кінця життя буде любити мене? Він ж думає, що я зрадила його, хотіла від нього лише грошей. Сльози капали з моїх очей великими краплями, я не могла їх стримати і просто бігла кудись далі. Втікала від цього всього куди подалі, але від себе втікти не могла. Душа моя нила до болю, але забути його я не могла. Я повинна радіти, що з ним усе добре, але не можу, навіть одна думка про те, що він зараз з іншою вбиває мене.

Ця ніч була безсонною для мене, сон взагалі не йшов і на ранок у мене були синці під очима, вигляд я мала не дуже, але на пари потрібно було іти. Тільки зайшла до університету відразу побачила Кіру, вона когось чекала, мабуть мене.