Глава 13

- Відійдемо? – Максим підійшов впритул. А ми з босом, ніби коханці, яких застукали. Звідки таке відчуття?

- Соню, ти його знаєш? – Руслан Петрович добавив кольорів в картину… Ту, де припливли.

- Звичайно, що вона мене знає! Ми – пара. – почула із вуст свого коханого чоловіка. І приємно, і не дуже. Хотілося б почути про наш статус не при нинішніх умовах… Бачу, що ревнує, демонструє, хто тут господар. Та я ж не річ, якою можна володіти…

- Так, ми знайомі, - тихенько відповіла, оскільки бос все ще стояв в очікуванні моєї відповіді, ігноруючи Максима.

- Хто він тобі?! Чому поруч з тобою? Притулився до тебе і не відпускає! – почула вимогливий тон Макса. Ми прямували в сторону балкона, де в тиші можна спокійно поговорити. Ну як спокійно… В цьому не впевнена.

- Не кричи, ти чому такий лютий? Ми ж на банкеті, веди себе стриманіше… - прошипіла. Максим – діловий та успішний бізнесмен, це що за поведінка? Ніби інфальтивна дитина, їй Богу.

- Соню, я тебе лишив два тижні тому зовсім не зіпсованою, світлою, провінційною дівчинкою, і що спостерігаю зараз? Ти в оточенні дорослих та багатих чоловіків, танцюєш з ними… - в очах чоловіка бурлило полум’я, він гнівався, але намагався тримати себе в руках. А я… трохи боялася та тішилася одночасно. Я йому не байдужа! Не може людина так реагувати, якщо не відчуває особливих почуттів, так же?…

- Я все та сама тиха провінційна дівчинка, зрозумій, просто пішла на роботу і виконую свої обов’язки. 

- А що в них входить? – це він мене ображає зараз? Натякає на «особливі» обов’язки?

- Максиме, ти ж такий розсудливий та зрілий… Ти чого? – трохи відступила від нього, мимоволі, захисна реакція.

- Я сам не знаю… Мене бісить, що Руслан твій бос, що ви разом… Не можу себе стримати! Дізнався про прийом і спеціально прийшов. А ви тут, вдвох, танцюєте! Ти йому посміхаєшся! – гнівається далі. І як реагувати?…

- Я просто його асистент, більше нічого. – заглянула щиро в очі.

- Мені це не подобається. Переходь до мене в компанію, будеш однією з моїх асистентів. – знову його не впізнаю… Чи може не роздивилася за місяць і егоїзм в таких масштабах був і раніше?

- Мене влаштовує робота тут. – тихо, але категорично зазначила. До того ж, наші стосунки не визначені, яке він має право мені вказувати, як жити.

- Ти навіщо переїхала з моєї квартири? – перескочив на іншу тему.

- Тому що місяць збіг… Ми ж лише про нього домовлялися… Так же? – хотілося почути заперечення та про підтвердження наших стосунків. 

- Так. Але могла ж почекати, доки я повернуся! 

- А яка різниця? – вимогливо поглянула на нього. Ну?.. Я ж чекаю.

- Пішли додому. Ти приготуєш мені смачну вечерю, ми сядемо і поговоримо. А то на нас вже оглядаються. 

Так в нього все просто. Однозначно розчарування…

- Я на роботі, тому, перепрошую, піду до боса. Якщо в тебе все, то вибач. 

Сама собою гордилася в цю мить! Я дала опір такому дорослому і власному чоловікові! Яка я молодчинка!

- Соню! – крикнув вслід. Та я не обернулася.

- Все добре? – Руслан ніби з-під землі вийшов, так неочікувано.

- Добре, - нерішуче посміхнулася, та, про всяк випадок, трохи відвинулася. 

- Звідки ви знайомі? Справді зустрічаєтеся? – ще один…

- Руслане Петровичу, в мої обов’язки входить відповідати про своє особисте життя? Я обіцяю, що жодна конфіденційна інформації не потрапить в руки Максима через мене. – весь цей вечір ніби не справжній. 

Ще вчора я сиділа в своєму містечку і готувала млинчики на кухні, а сьогодні між двома альфа-самцями… Сюрреалізм якийсь. Ніби потрапила в романтичний серіал. Може я сплю? Легенько придавила нігтями долоньку – боляче. Таки не сплю… В комі? Тоді  машина Максима все ж мене збила?..

- Вибач, ти не мусиш відповідати, Соню, пішли до Джоржіана, - повів бос виконувати своЇ безпосередні обов’язки, закінчуючи неприємну та чутливу тему. 

Я на автоматі здійснювала технічний переклад, раз у раз оглядаючи зал, в пошуках Максима. А того і слідів не видно… Пішов.

- А ти що Грановського знаєш? – Оксана прибігла попліткувати, коли побачила, що я нарешті лишилася одна.

- Так. – очевидно ж.

- А які у вас стосунки? – продовжувала допитуватися. А мені згадалося, як в перший день розповідали про неприпустимість пліток в компанії. Вона ж і розповідала. Ага, так і є.

- Ми знайомі. 

- І все? 

- І все. Руслан Петрович мені помахав, мушу йти, - майже втікла від колеги. Не люблю ці дівчачі тусовки, мій інтроверт всередині тихенько плаче, чекаючи на закінчення вечора. 

- Я тебе підвезу додому, - слава Богу, банкет закінчився, а от мої пригоди ще ні.

- Руслане Петровичу, дякую, але я на таксі. Вам не зручно, Ви ж в іншу сторону, - легенько забрала руку з його полону.

- Ти можеш мене називати просто Русланом? Навіщо цей формалізм? Хоча б коли ми вдвох! – тут вже хотілося тікати…