Глава 12

Зранку знову до діда, де зустріла прекрасну лікарку-реабілітога.

- Виписуємо в п’ятницю Михайла Костянтиновича, він – молодець! Прогрес дуже помітний, тепер, головне, тримати рівень. 

- Дякую! – щиро посміхнулася обом, бо дід як ялинка сіяв. 

- Це тобі, Сонечко, з роботи доведеться відпрошуватися? Як же ти в перший тиждень роботи… Може мені Максим допоможе? – сніданок старенький уплітав за обидві щічки, як хом‘ячок.

- Він у відрядженні. Не хвилюйтеся, я домовлюся. В мене хороший бос, - напевно. Попрошу відпрацювати у вихідні  чи по вечорах. 

- Чоловік? – кивнула головою. – Молодий? – ще один кивок. Ну років 35 йому, певно. – І що Максим? – допитувався далі дід.

- У відрядженні.

- Соню… То може воно того не варте? Навіщо по пустому сваритися?

- Ми не сваримося, не бідкайтеся даремно, - з впевненістю зайця промовила.  
 

В офісі вирувало життя, і я намагалася в нього влитися, як могла.

- Соню, це потрібно перекласти, тут я накидав на папері – переведи в електронний вигляд, признач зустріч всім керівникам департаментів на 14:00, тема « Обговорення стратегії розвитку бізнесу на майбутні 3 роки», - лише встигала механічно записувати, щоб не втратити задачу. Пам’ять в мене чудова, але в стресовій ситуації на неї покладається лише дурень.

- Добре, - тихенько відповіла босу і давай виконувати.

До обіду навіть очі не підняла.

- Привіт, - відірвали від перекладу. 

- Привіт, - до мене зайшла Оксана з відділу кадрів.

- Ми йдемо обідати, ти не хочеш з нами? – запропонувала молода жінка, поруч біля неї ще дві.

Я задумалася… Потрібно ж налагоджувати комунікацію, а з іншої сторони, чесно кажучи, я так подібного не люблю… Інтроверт в мені шукав причину для відмови, але розум взяв таки верх над емоціями.

- Дякую! З задоволенням! 

Обід пройшов спокійно, навіть досить комфортно, мене особливо не розпитували, дівчата щебетали про справи, про дітей та сім’ї.

Кудись зник мій переклад… Хм, цікаво. Я ж зберігала його на робочому столі. Може не збереглося?

Заново довелося все робити, а ще ж купа справ попереду. Я почала розуміти, що катастрофічно не встигаю до закінчення робочого дня.

- Руслане Петровичу, - несміливо позвала боса, коли той вже додому збирався, він зупинився, очікуючи продовження. – В мене в п’ятницю дідусь з лікарні виписується, ми з ним лише вдвох, тому нікому його забрати…

- Ти хочеш відпроситися на п’ятницю? – по його погляду не зрозуміло нічого, такий він незворушний зовні…

- Так… - прошепотіла на рівні сприйняття звуку. – Просто ми живемо не в Києві, мені додому його вести… Тому так, на цілий день. – і аж очі закрила від страху. Оце я нахабна, в перший же тиждень якісь в мене особисті справи.

- Я можу тобі допомогти, навіть. А куди везти? Де ви живете? – що?! Як допомогти?! 

- Дякую, я справлюся самостійно, не переживайте! – по ньому зовсім не здавалося, що переживає, - Ми живемо недалеко від міста, я таксі викличу. Так буде зручніше… - вже майже благала під кінець, щоб не втручався в плани.

- Ну як хочеш. Можу просто водія виділити. Хочеш? – якось підозріло це все… Що він такий добренький? Що йому потрібно від мене? 

- Дякую, але я вже все організувала. То… дозволяєте в п’ятницю взяти дей офф? – очі на чоловіка не підіймаю.

- Так. Якщо більше питань не має, то пішли додому. Я тебе підкину, збирайся. – що ж ти такий напористий?!

- Ну… В мене ще справи незакінчені. 

- Завтра доробиш, ходімо, - безапеляційно промовив бос. 

Десь я подібне чула… 

Максим мене вб’є, якщо дізнається про підвищений інтерес боса до моєї персони.

- Знаєте, я все ж хочу доробити переклад. Тому Ви йдіть, а з Вашого дозволу ще попрацюю. Дякую Вам! – боятися боса – це неправильний підхід з самого початку. Поважати потрібно, але без перебору. Не хочу я, щоб на мене тиснули. Ще й так сильно, як каток.

- Як скажеш, Соню, бувай, довго не сиди, - посміхнувся і пішов.

Я в цю ж мить спіймала повний ненависті погляд Женічки… Ох, аж пробрало до кісток. Непросто в офісі, і буде ще складніше, чує моя інтуїція.

Так непомітно пройшов тиждень. І ось вже п’ятниця.

Максим мені пару разів звонив, буквально по 5 хвилин розмовляли. 

За роботу не питав, лише як справи, як дідусь, що вдома…

А що вдома? Збираю речі, шукаю квартиру для зйому.

Моя зарплатня, 50 тисяч гривень, цілком дозволяє аренду не в самому поганому районі міста, залишилося її отримати.

- Дідусю, Ви готові? – посміхнулася рідному чоловікові, коли той вже виходив з палати.

- Переглядаю, щоб нічого не забутися. Знаєш, так не хочеться сюди повертатися! – як дитина маленька, чесне слово. Всі свої причуди зберігає протягом життя, на ліву ногу не вставай, ввечері сміття не винось, їх у нього багацько. Але це так мило, звично, слава Богу, що все добре.