Глава 10

Соня Бджілка

Зранку відкривати очі було ніяково і якось соромно… 

Але я не шкодувала. 

Максим – прекрасний чоловік, дуже ніжний, терплячий, а ще добра людина. Він так мені допоміг і продовжує допомагати! 

- Соню, прокидайся, до дідуся не поспішаєш? – почула над головою голос того самого чоловіка, який поселився в моїх думках.

Ковдру натягла ще сильніше на голову.

- Вийди, будь ласка, щоб я одягнулася, - пропищала ніби мишка.

А у котика інші плани… Тягне за ковдру, я ж не здаюся.

- Добре, пожалію твою дівчачу сором‘язливість, - крізь широченну посмішку сказав Максим, і самовдоволено додав, - Це ж в тебе вперше подібний досвід.

Я промовчала, не визнаючи очевидний факт.

Технічно ми спали й раніше в одному ліжку, і я вдягалася не менш оголено, ніж зараз (в сорочці), але нині все відчувається по-іншому, особливо…

Швиденько перебіжками дісталася власної кімнати,  вдяглася і нарешті вийшла перед його очі.

- Ти – прекрасна, Соню, а твій рум‘янець виглядає максимально сексуально зранку. 

Від такого відвертого компліменту стояла ні жива, ні мертва. Зараз тут знепритомнію і на цьому все… Ні, приємно, але ніяково, хочеться обличчя сховати.

- Дякую… – прошепіла  у відповідь.

- Я каву приготував і канапки, сідай до столу. – він же задоволений моєю реакцією та поведінкою вцілому, ходить, хвоста розпустив.

- Дякую.

- Поснідаємо і можу тебе в лікарню закинути. – Максим вже зібраний, в костюмі та в діловому настрої, готовий до роботи.

А я ж ще в душ хочу та й у дідуся зранку процедури.

- Я пізніше сама приїду, тут є пряма маршрутка. 

- Ну дивись, тобі комфортно громадським транспортом? – це він мене, ту, яка на велосипеді їздила питає?

- Звичайно! – фиркнула. Теж мені принцесу знайшов.

- Повернулася нарешті моя дівчинка, а то ходиш, очі додолу опустила. Ми з тобою нічого поганого не зробили, фізична близькість між чоловіком і жінкою – це нормально, ми симпатизуємо один одному, живемо разом. 

- Ти не правильно зрозумів. З моральної точки зору в мене немає ніяких перепон, я просто соромлюся…

- Це діло наживне, - знову самовдоволений погляд з натяком на посмішку. – Соню, маю йти. До вечора.

Легкий поцілунок у скроню, секундні обійми, але це так солодко…

- До вечора.

Через годину я вже повністю зібрана мала виходити, коли позвонили в двері.

Відкривати чи ні?.. Що робити? А якщо не можна? Хоча чому ж ні?

Відкрила. 
І німа сцена.

Ефектна та шикарна брюнетка розглядала мене як НЛО, тільки пощупати лишилося.

- Що Ви хотіли? Доброго дня, - перервала тишу між нами.

- А ти хто? – зовсім не чемно відповіла незнайомка, все ще розглядаючи мене як 8 чудо світу. Потім заглянула на номер квартири, перевіряє чи туди потрапила?

- Я тут живу. – ввімкнувся мій самозахист і де та боязкість поділася.

- Давно?

- А Вам яка різниця? Якщо Ви до Максима, то його вже немає, він раніше пішов на роботу.

- Тобто я не промахнулася дверима… Нічого собі справи, значить, Максим з дівчиною живе. Дуже цікаво, дуже. – злості чи неприязні від неї не відчалося, лише надзвичайна цікавість, аж рукою можна потрогати.

- Якщо у Вас питань більше немає, то я закриваю двері, - перед її носом намагаюся виконати озвучені дії.

- Почекай-почекай! Як тебе звати? Я не претендую на Макса, не переживай, давай знайомитися, я – Олена. – стоїть на порозі ні кроку ступити не дає.

І про що я думала, коли двері відчиняла?

- Я – Соня. Справді перепрошую, в мене термінові плани, тому знайомитися не маю змоги. Та й бажання… - пробурчала під кінець.

- Ти поспішаєш кудись? Я можу підкинути, я на машині, на шляху трохи поспілкуємося, - не здається жінка. Гарна та гламурна, я на її фоні виглядаю геть простою… Як ромашка та орхідея.

- Вибачте, Олено, я Вас не знаю, наше глибше знайомство можливе лише за наявності Максима. Тому якщо ніякого конкретного питання наразі немає, то до побачення.

Двері таки зачинила.

Почекала хвилин 10 і, одягнувшись, побігла по справах.

Дідусь сьогодні виглядав трохи краще, поснідав нормально, і заняття пройшли досить успішно.

- Соню, ти хоч китайську не закинула? – чесно намагалася вчити кожен день по мінімуму слів, аби не було соромно перед ним.

- Ні. Можеш перевіряти, - посміхнулася. Як же я його добре знаю, хоч і в лікарні, але дисципліна має бути.

- А ще в мене питання. Ти довго плануєш байдики бити? В мене на місяць вже розписана програма, я все читав, тому точно знаю. Ти може б на роботу кудись пішла? Які в тебе плани? Не все ж на шиї у чоловіка сидіти? – я розгублено подивилася на діда.