Глава 9

Будильник нещадно кричав на вухо, а так тепло і приємно… і пахне Максимом.

- Вимкни його, заради Бога, чого він так противно тірлінькає? – чоловік закрив вуха подушкою і заховався під ковдру, ну що за милота?

- Доброго ранку, вибач, зараз вимкну, - вилазити із теплого ліжка – окреме задоволення… Але необхідно, тому зібрала сили в кулак і поспішила.

Сніданок приготувала нашвидкоруч, закинулася кавою і викликала таксі.

- Я тебе відвезу, - виповз з берлоги ведмідь, трохи сонний і незграбний.

- Спи, машина вже в дорозі.

Ранок в Києві зустрічав на диво пустими вулицями, які я не розглядала, тому що знову думки блукали десь далеко.

Декілька хвилин і я вже на місці.

- Як він? Доброго ранку, - привіталася зі змученою медсестрою. Яка в них складна робота, але дуже важлива. 

- Все добре, спав всю ніч. Я всі крапельниці змінила, мішки з сечею та кров’ю також. Нехай спить, Ви його не турбуйте, зараз сон – найкращі ліки.

- Дякую Вам! – хотіла запропонувати піти і їй відпочити, але не посміла. Я ж не знаю, які тут правила, ще образиться чи неправильно зрозуміє.

- Ви тут будете? Я тоді піду в сестринську, добре? Як нас викликати Ви ж знаєте? – я підтвердила і жінка пішла з палати.

А я взяла дідуся за руку і просто дивилася на нього, згадуючи всі прекрасні моменти дитинства, а також нерви підліткового віку і взаєморозуміння вже в дорослому віці.

Михайло Костянтинович на кожному з етапів мого життя любив, оберігав, плекав та захищав мене.

Не кожному випадає таке щастя навіть при живих батьках, тому до долі в мене немає претензій, лише велике прохання довше прожити разом.

- Сонечко… - прошепотів дідусь, я ж підскочила і знову плачу, що ж таке? – Подай водички, будь ласка.

- Як Ви? – він попив, навіть рум‘янець з’явився після пробудження, бо коли спав таким жовтим виглядав.

- Вже мені лежати набридло, а трубки стирчать як і вчора. Так що за операція, Соню, ти мені хоч розкажи, а то все на світі проспав?

Ми говорили довго, я намагалася якомога м’якше пояснити його стан, яка операція пройшла і що чекає попереду.

- А як ти за все це заплатила, внученько? Ти ж не продала квартиру? – і такий страх в голосі почула. Я знаю чому, там всі спогади дідуся про бабусю і маму… І про моє дитинство.

- Ні, не переживай. В мене є друг, він допоміг. – трохи зніяковіла, але сказала правду.

Якщо чесно, то я думала як буду відповідати на це питання і були в мене різні варіанти – ніби під державну програму потрапили, чи спонсор заплатив чи ще там щось в гуглі запитувала.

Але завжди правда – то найкращий варіант.

- Він тебе не ображає, Соню? Це той, що до тебе ходив вдома? – я аж сіла…

- А Ви звідки знаєте? – зі здивуванням пропищала.

- Я хоч і старий, та ж не дурний. Бачив, що закохалася ти. Та й люди говорять, доню, місто маленьке, всі все знають. Проте довіряю тобі, тому і не запитував нічого. А потім він поїхав, то вже й не було про що питати. – слабенький ще дід, намагається не показувати, але важко розмова дається.

- Все вірно. Той самий. Ми тепер разом. Але я щаслива, він дуже хороший! – чесно і відверто зізналася дідові. Бо ж дійсно так і є, допоміг мені в критичний момент. Тому про нього лише хороші відгуки, а точніше, найкращі.

- От і добре, ти не бійся, я широких поглядів, якщо любитеся, то втручатися не стану.

- Доброго ранку, як Ви, Михайло Костянтиновичу? Я Ваш лікар, будемо ставити Вас на ноги, - зайшла комісія на вранішній обхід.

- Нормально, дихається трохи важко, і вже хочеться встати поскоріше, - дід мій – герой, вчора оперували, а сьогодні вже вставати милиться.

- Це нормально, не поспішайте, все лише повільно та виважено, тому програмуйте себе на реабілітацію. Швидко не буде, але результат того вартий. Поміряйте сатурацію, - звернувся до персоналу. – Якщо будуть скарги чи побажання, то можете мене знайти.

- Дякуємо, - я як дурочка тільки дякую, тому що сказати нічого… Їм ліпше знати, як лікувати, кожен має виконувати свою роботу.

- Я трохи відпочину, доню, - дід небагато поснідав , при цьому виглядав, ніби марафон пробіг. – А ти вчи слова, прокинуся і перевірю. – ну і як тут не посміхатися?

Минуло три дні, я так і чергувала біля ліжка дідуся вдень і вночі приходила до спати до Максима.

- Ти вже мене не лякаєшся, трохи звикла? – обійняв ніжно і на вушко шепоче, а мурашки по шкірі табунами ходять.

- В процесі звикання, - зніяковіла, почервоніла, як маків цвіт.

- Як дідусь? Ти про мене розповідала?

- Так. Виявляється, він про тебе чув, пліткарки працюють професійно. – зітхнула в плече чоловікові.

- Це і чудово, легше буде знайомитися. Завтра планую чи ще зарано? – серйозно запитав Максим, заглядаючи в очі. А там шторм від емоцій, так і бурлить, хоч би не потонути.

- Думаю, що нормально вже. Дідуся вчора перевели з реанімації, тепер ще тиждень-два і випишуть. А далі – реабілітація. – пояснила стан речей. В мене коштів на реабілітацію не вистачить, якщо чесно, та й не знаю де ми житимемо з дідом… Як все на стабільно…