Глава 6

Дідусь лежав на підлозі і хрипів, ніби задихаючись.

Паніка! 
Вона мене охопила і лише силою волі я її відкинула кудись на задвірки свідомості.

Крізь сльози та розпач швидко намагалася зорієнтуватися, викликала швидку, перевернула та перевірила, щоб дідусь дихав, порахувала пульс.

Слабкий, але наявний.

Швидка допомога не забарилася, Костянтина Михайловича госпіталізували в невідкладну допомогу.

Інфаркт…

Це найгірша ніч в моєму житті з дня втрати мами.

- Ви найближча родичка? – вийшов лікар до мене. 

- Так, я внучка. Мене звати Соня. Більше в нього нікого немає, - голос тремтить, зуби сціпила, проте тримаюся. Не час розклеюватися, не час.

- Ви повнолітня? – придивляється до мене чоловік.

- Так, мені 23.

- Я постараюся пояснити попередній діагноз на пальцях. У Михайла Костянтиновича зламалося серце, йому необхідно замінити клапан, щоб кров циркулювала по організму з необхідною швидкістю, ми його зараз підтримуємо на апаратах та така реанімація дуже дорога і вона розрахована на декілька діб. Зрозумійте, Соню, його потрібно перевозити до Києва і робити операцію, або хоча би перевозити і там підтримувати життєдіяльність в лікарні. В нас один такий апарат на район, ми його тут можемо тримати лише добу. Тому вирішуйте терміново, що робити з тяжким пацієнтом. – жорстокі та цинічні слова лишили мене надії… Як це доба? А потім що?..

В мене були певні відкладення, проте їх небагато.

- Скільки коштує перевезти дідуся? І сама операція? – вже запитуючи розуміла, що необхідної суми немає…

- Перевезення на реанімобілі порядку двох тисяч, ну і сама операція… Я точно не знаю, до 10 тисяч, думаю. 

- Це в гривнях? – дурні запитання не закінчувалися, а відчай все більше полоняв розум і душу.

- Софіє, - мене так ніколи не називали, я все життя прожила Сонею і така інтерпретація імені різко ввела ще в більшу фрустрацію. – Ви ж не маленька дівчинка, в доларах, звичайно. Я даю Вам 12 годин, до кінця сьогоднішнього дня. Завтра зранку його потрібно перевезти, або написати відмову від підтримання апаратами. – жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, абсолютна байдужість.

- Я зрозуміла… - сама не знаю як прощеполіта. – До нього можна?

- Так, сходіть купіть одноразовий медичний одяг і можете зайти, скажете медсестрам, що я дозволив.

Ледь побачила стілець через сльози, що лилися бурхливим потоком по щоках…

Боже… Що ж мені робити?

Дідусь лежав без тями, такий спокійний і розмірений, як завжди.

Ніби ось-ось відкриє очі і промовить своє улюблене: «Привіт, Сонечно»…

Дві години в прострації сиділа коло діда і тримала його за руку…

Ідей як допомогти не виникало в голові. Оскільки немає таких людей серед мого оточення, друзі діда самі вже кволі і старенькі, звідки в них гроші?

Квартиру продати?

Це я можу! 

Дві години виясняла у нотаріусів/юристів як це можна реалізувати – а ніяк!

Квартира дідова власність і поки він живий, я продати чуже майно не можу, а доводити в суді – це час.

Якого я не маю…

Під кінець дня ходила ні жива, ні мертва…

Може нирку продати?

Соню, що за безглузді ідеї?

Навіть сходила в Ломбард – ніхто такої суми не згодився давати в борг.

В 22:00 прийшов той самий лікар на нічну зміну… 

- Ви вирішили питання? – запитав чоловік і побачив відповідь в моїх очах.

- Готуйтеся морально, Ваш дідусь проживав довге життя. 80 років – це немало для чоловіків в нашій країні, вище ніж середньостатистичний вік.

Горе…

Я відчувала всю глибину цієї жахливої емоції…

В відчаї, майже опівночі згадала про Максима.

Адже він обіцяв допомогти?

Не роздумуючи набрала його номер телефону та з завмиранням серця слухала гудки, молячись, аби він взяв слухавку.

- Привіт, Соню, - почула той самий глибокий баритон. Сльози знову градом, але я намагаюся їх стримати.

- Привіт. Мені потрібна твоя допомога, - достатньо спокійно промовила. Триматися до кінця, Соню!

- Яка саме? Терміново, якщо телефонуєш пізно ввечері. – легка іронія та посмішка почулася в його голосі. Я навіть уявила як це виглядає… Точніше згадала той характерний погляд і вираз обличчя.

- Мені потрібні гроші. Багато. – прямо заявила.

- Ти когось вбила і тепер маєш відкупитися, щоб не посадили? – засміявся він. – І скільки це багато? Хоча неважливо. Добре, я тобі дам гроші. 

- Тільки мені терміново потрібно!

- Кидай номер карти, Соню. Яка ти хвацька, а виглядала невинним янголятком. Ти знаєш… Все ж має свою ціну… - інтригуючи протягнув.

- Я готова. Яка ціна? – я справді готова на все що завгодно, крім вбивства. На повному серйозі.