Глава 5

- Соню, в мене для тебе є пропозиція, - вже під кінець вечері промовив Максим.

Взагалі я весь вечір ніби в казці перебувала – красивий та імпозантний чоловік, ніби з глянцевого журналу, напроти мене, смачна і вишукана вечеря, сухе м’яке вино, що трохи б‘є в голову.

Таке зі мною навіть у фантазіях не відбувалася…

- Яка?.. – зачаровано шепочу, заглядаючи в очі чоловіка напроти.

- Будь моєю дівчиною, – аж розряд пройшовся по тілу.

- Перепрошую? – все ще не можу повірити в почуте.

Хто ВІН і хто я. Проста провінційна молода дівчинка.

- Хочу, щоб ти стала моєю дівчиною, – повторив незворушно, притягуючи магнетичним поглядом.

- А ти не збираєшся їхати з міста? – мої очі, певно, як два повні місяця на пів обличчя. 

- Збираюся.

- Так як ми можемо зустрічатися? – все перемішалося в голові, заволокло рожевим туманом, тому думки не складалися в логічний ланцюжок для побудови причинно-наслідкових зв’язків.

- Поїхали зі мною, - як все просто в його світі.

- Я ж навчаюся… І… Тут моє життя. Я не можу… - розгублено кусаю губи.

Може кинути це багно та сіру буденність і поринути в світ пригод та невідомостей? 

Максим – справній спокусник, адже вперше за моє життя я задумалася все покинути і просто віддатися на волю чоловіка.

- Ми тебе переведемо на заочний, або скільки тобі залишилося? Декілька місяців? Приїдеш на сесію, здаси та й по всьому, кому той диплом бібліотекаря потрібен, – кинув зверхньо. Ось так мене за секунду знецінили… Трохи неприємно, чесно кажучи. Воно ніби й правда, але все одно, це ж моє життя…

- А дідусь… - ще сильніше кусаю губи.

- Ну якщо тобі дуже потрібно, то забереш згодом його до столиці, знімемо йому квартиру недалеко від твоєї. – знову все за секунду вирішив. 

Просто зніме квартиру діду і… стривай… мені?

- А я ж з ним можу жити, навіщо нам дві? – не можу себе зібрати до купи. А ще говорила, що не дурна.

- Соню, ну мені буде зручніше, якщо ти мешкатимеш окремо. Та й тобі, думаю, теж. Ти ж захочеш чимсь займатися. – Максим сидів в розслабленій позі і так само легко і розслаблено вирішував мою долю.

А я не могла нічого усвідомити, зрозуміти… Що я маю робити? Про що взагалі розмірковую?

А чи готова свій устрій життя і, головне, устрій дідуся повністю змінити заради власної примхи і майже незнайомого чоловіка?

Це ж якесь божевілля!

Але так хочеться…

- Мені потрібно подумати, – думки потихеньку складалися в логічні висновки, проте їх потрібно осмислити та сформулювати висновок.

- Тільки довго не думай, я післязавтра планую їхати. Але це не проблема, в принципі. Якщо тобі потрібно буде більше часу на збори, то я пізніше приїду за тобою. Ну і дідуся твого заберемо, що ж я звір якийсь? Поселимо в одному комплексі з тобою. – чоловік подивився на годинник, я в цьому чомусь побачила натяк, що моя аудієнція закінчена… 

- Добре, я подумаю і дам тобі зворотній зв’язок. Можемо йти? – встала зі столу, оскільки дуже хотілося вже додому.

- Так. Якщо ти поспішаєш, то я тобі таксі викличу, тому що випив трохи. Якщо маєш ще трохи часу, пропоную почекати мого підлеглого, він приїде на таксі і забере нас на моїй машині. 

- Ні-ні. Я ліпше на таксі. Дякую за вечерю.

Хотілося втікати.

Щоб подумати.

Переспати з думкою.

Може божевілля відпустить, коли його не буде поруч. Адже по-іншому мій стан не назвеш.

- Як скажеш, - Максим теж встав, допоміг мені одягнутися, провів до автівки, яка ніби й чекала на мене.

- Дякую ще раз, - мнуся коло нього зніяковіло.

Чоловік нахилився до мене, обхопив руками за плечі, заглянув в очі і… міцно поцілував. З язиком… Я ледь не задихнулася від коктейлю емоцій – нерви, сором, радість, незвичні фізичні відчуття. 

Навіть не зрозуміла до кінця чи сподобалося мені чи ні… Метеликів ані в животі, ані перед очима не виникло, лише в тугий вузол нерви скрутилися.

- Не нервуй, маленька, цілуватися я тебе навчу. Як і багато чого іншого. Погоджуйся. Я обіцяю, що не скривджу. – все ще міцно обіймає. А я як перелякане пташеня в його руках.

- Бувай, - змогла вимовити. 

- Чекаю завтра твого дзвінка. Дуже. Соню, ти мені надзвичайно сподобалося, як ніхто раніше, тому справді чекаю. 

Фух, відпустив, я в машину не заходила  - забігала.

Оце пригода так пригода. 
Дилема теж невирішувана.

Всю дорогу я перебувала в піднесеному настрої, не розуміючи від чого саме, просто в моєму житті таких буремних кульбітів раніше не виникало.

- Ти прийшла, Сонечко? Добре погуляла? Рідко кудись вибираєшся, живеш, ніби тобі не 20, а 50. І то, в 50 років жіночки себе шанують більше. – дідусь пошаркав на кухню за теплим молоком. Як робить останні 20 років.