Глава 4

Ранок видався прохолодним, я одяглася тепліше і повільно попрямувала на зупинку. Знову в універ.

Насправді мені там не дуже подобалося, не вписалася я в колектив групи, які складаються виключно з дівчаток (що не дивно при обраній спеціальності), така собі і не ботанша, і не душа компанії, надто скромна, закомплексована і закрита. З віком трохи набула впевненості у собі, але стосунки склалися, як склалися.

- Привіт, Бджілка, кажуть ти англійською шпрехаєш? - підійшов до мене незнайомий хлопець.

- І що? - впритул подивилася на нього. Багато годин тренувань і самокопання знадобилися, щоб навчитися так відповідати, трохи зухвало, нахабно і навіть по-хамськи. Але тютею взагалі бути не варіант, тому намагалася навпаки.

- Хочу попросити тебе мені допомогти, за бабки, звичайно, - гроші зайвими не бувають, звичайно ж, але хлопець чомусь не вселяв довіри.

- Чим саме? - я намагалася говорити впевнено.

- Я переписуюсь з однією гьорлою, але майже не розумію, що вона відповідає та не в цьому фішка, я не можу їй сам відповісти нормально. Короче, потрібна допомога перекладача. А ти начебто по цих справах.

- У бібліотеці будемо спілкуватися з дівчиною?

- Ти що дурна? По інтернету! - і це мене називають дурною... Хлопче, та мені до тебе як до Одеси пішки!

- Зрозуміло, що по інтернету. Де ми з тобою будемо при цьому фізично знаходитися? - в громадському місці я ок, але з готельний номер, як у випадку з Максимом, категорично не згодна. Тоді на куражі і похапцем я не подумала про безпеку, але всяке буває.

- У кафешку підемо. Норм? – хлопець так відчайдушно на мене подивився, що я не наважилася відмовити йому, може там кохання справжнє, зроблю гарну справу, плюсик у карму.

- Так.

- Тоді домовилися. Сьогодні ввечері, дай свій номер, я тобі подзвоню та уточню всі деталі. 

Ми обмінялися номерами і я поспішила на заняття.

Ввечері хлопець подзвонив і назначив зустріч в ресторані готелю… Того самого, де мешкає Максим.

Я спочатку хотіла відмовитися та врахувавши статистику все ж вирішила, що можливість нашої зустрічі мізерна, та й я ж не банк грабую, то чому маю ховатися?

Вдягла джинси, світшот, закуталася потепліше і вирушила на зустріч.

Хлопця звати Артур, він мене вже чекав, з ідіотською посмішкою розмахуючи руками, ніби я сліпа.

- Привіт, - шиплю тихо, збавляючи рівень ентузіазму мого візаві.

- Привіт! Ну що почнемо? – відразу перейшов до справи хлопець.

- Добре, - мені ж краще. – А скільки ти заплатиш? – це вже не принципово, оскільки раніше потрібно було домовлятися, я ж як завжди…

- Заплачу 500 гривень за годину! Підійде? – рука хлопця опиняється на спинці мого стула. 

- Цілком. Єдине, мені скоро на нічну зміну йти, тому я довго не зможу, година-дві і все. Тобі часу вистачить для задоволення всіх необхідних потреб? – уточнюю деталі.

- Так, я не балуваний, ти, головне, вправно працюй.

- Тут можеш не переживати, – запевнила ділового партнера.

Різкий звук стільця відволік нас від початку роботи, Артур навіть не встиг витягнути ноутбук.

- Соню, невже тобі так потрібно гроші, що ти на все готова? 500 гривень за годину? Ти ж молода, розумна, красива, невже немає іншого способу? – Максим якось дивно на мене поглїдає, з осудом і долею зневаги.

- Я не розумію, що не так і чому Вас це хвилює, Максиме, - намагаюся спокійно реагувати, але якось не дуже вдається. 

- Я сам себе не розумію! І не розумію чому мене це хвилює! Але ти сьогодні йдеш зі мною, я заплачу 500 доларів за годину! – крізь стиснуті зуби цідить, схопивши мене за руку.

Ми з Артуром переглядаємося, не розуміючи в чому справа і, власне, проблема…

- Я нікуди не піду! – підвищую тон, оскільки погляд у Максима геть божевільний…

- Підеш! 

Максим підхоплює мене на руки, перекидає через плече і несе в невідомому напрямку.

- Відпусти! – намагаюся не кричати, але вже зовсім не смішно. Боже, я ж не відмиюся від пліток… Хоч би до дідуся розмови не дійшли.

Чоловік приніс мене в номер, кинув на ліжко і завмер… Я, з повними сліз очима, нічого не розуміючи, дивлюся на нього…

- Максиме, що ти від мене хочеш? – сльози, як град, котяться по щоках, б’ють по самооцінці і почутті власної гідності. – Хто ти мені такий і яке маєш право псувати мою репутацію?!

- Я?! Псувати репутацію?! Ти продаєш своє молоде тіло за 500 гривень на годину, і це я тобі репутацію псую?! – чоловік від злості аж краватку скинув, кинувши на підлогу.

- Що ти таке говориш?.. – прошепотіла з жахом… та встала з ліжка, далі потихеньку добралася до ручки вхідних дверей.  Він нервово збаламучував своє волосся, тримаючи мене під прицілом своїх злих очей.

- Я тобі ніхто, проте ти мене зачепила, по-справжньому, і мені шкода тебе, не руйнуй своє життя, ти ще така молода! 

- Боже… Відпусти мене і більше ніколи не з’являйся перед очима. Що ти про мене взагалі подумав?! Ти – покидьок! – я гримнула дверима і втікла, що є сили.