Глава 3

Максим Громов

- Доброго дня, шановний Максиме Сергійовичу, - нарешті дістався плодово-овочевого заводу.

Мене зустрічав нинішній генеральний директор, у якого, схоже, завдання цілувати мене у всі стратегічно важливі місця, щоб я купив цей завод.

Власники бізнесу зовсім не проти отримати хорошу компенсацію та зіпхнути цей «високотехнологічний» пережиток минулого.

Як я і здогадувався, всюди ручні процеси, обладнання 60-х, 70-х років, бідно, убого і майже розвалюється. Зовсім не вигідне вкладення грошей, звичайно.

Але якщо маман хоче, значить треба.

- Покажіть мені, де заготовляється сировина? - попросив я, оглядаючись і роблячи позначки. Мені треба максимально збити ціну, для цього потрібно добре підготуватися.

- За мною, - посміхнувся на весь рот Степан Андрійович, він же генеральний директор. - Тут у нас сировина зберігається, далі переміщується на конвеєрну стрічку, де перебирається за вагою, потім миття та ручне сортування. Ну а далі чищення, варіння, стерилізація та фасування.  

Він все показував, розповідав, не приховуючи даних, що мені сподобалося. Хороший управлінець, в курсі всього. Рідкість у наш час, нині топ-менеджмент і на виробництво не спускається, воліючи вирішувати виробничі питання в офісах.

- Давно ви тут керуєте? – поцікавився у чоловіка.

- Та вже 24 роки, за 8 місяців 25 років буде. Завод знаю, як свої 5 пальців. Я ж із вантажника починав, потім на сортуванні працював, потім начальником зміни став. І так непомітно на директора вивчився. Ви не подумайте, освіта є, але в той час вибору не було особливо, сім'ю годувати треба. Тому пішов де було вільне робоче місце.

- Це у зарубіжній системі менеджменту дуже вітається, зростання всередині компанії, а в Японії – класичний сценарій найвищого менеджера. Тож, навпаки, пишайтеся своїм беграундом, – з повагою відповів Степану Андрійовичу.

- Чим, вибачте? - не посоромився уточнити він, чим заробив ще бал. Не кожен наважиться показати, що чогось не знає чи не розуміє. Це показник впевненої та самодостатньої людини.

- Вибачте, слова-паразити так і рвуться. Своїм минулим, своїми заслугами. Пишитесь цим.

- Дякую вам! Ви купите нас? – безпосередньо запитав директор. – Тож хочеться модернізувати, автоматизувати виробництво, але немає фінансування. Все дівчата своїми руками роблять, тягають, перебирають, у воді по лікоть купаються. Чоловіки не хочуть до нас, зарплати маленькі, працюємо не завжди, на замовлення. Ось і доводиться все жіночою працею покривати. Ходімо, я вам все покажу.

Я увійшов до зони миття та сортування і побачив величезну баддю з водою, з якої жінки дістають яблука, сортують на кондиційні та некондиційні, складають у ящики та відносять на піддон. Це все треба змінювати.

- Скільки персоналу задіяно? – запитую та паралельно прораховую скільки додаткових витрат очікується на нове обладнання. Хоч і секондхенд можна купити, але все одно витрати пристойні.

- 48 жінок у зміні.

Я ще трохи вирішив поспостерігати за процесом, грубо накидаючи в голові план модернізації. Мої експерти все виконають ідеально, на те вони й експерти, мені ж потрібно лише приблизну ціну питання.

Погляд наткнувся на знайому біловолосу гриву, що виглядала з-під косинки. Підійшов трохи ближче і… обімлів.

- А ви, Степане Андрійовичу, всіх знаєте?

- Так, звичайно. Як же мені не знати, всі не перший рік працюють. - просто відповів чоловік.

- А от та дівчинка з білим волоссям, - обережно запитав, сам не розуміючи навіщо мені ця інформація, - Давно працює?

- Сонька Бджілка? Так уже чотири роки, гарна дівчинка, роботяща. І ще ж навчається на стаціонарі в університеті, а вечорами до нас приходить. Розумна, але нещасна. А чого цікавитеся? Знаєте її?

- Вона допомагала мені з перекладом нещодавно.

- Ой, вона всі мови знає. Дід у неї, справжній поліглот, викладав у школі раніше, і всьому її навчив. Мало таких чоловіків у світі залишилося, як він.

Нашу розмову перервав телефонний дзвінок.

- Так, сестро. Як у вас ситуація? – у мами загострення на ґрунті відсутності онуків за наявності дітей. Яким за 25. Усім. А мені так взагалі за 30. І зараз під обстріл потрапила моя молодша Оленка. Їй позавчора 27 виповнилося і мати вирішила, що першою заміж вийде саме вона.

- Ховаюся і шифруюсь. Але вже один раз дзвонив батько. Вдруге не посмію проігнорувати, бо позбавлять інвестицій, а я зараз активно розширююся. - жалібно так відповіла, не допоможу, самому страшно.

– Зрозуміло. А з якого питання телефонуєш?

- Ти коли повернешся до рідних країв?

- Сумуєш? – іронічно спитав.

- Дуже, особливо за Австрією. Але зараз не можу виїхати, матінка шукає нареченого, брат поїхав у відрядження в забуті Богом краї, та й салони краси самі не відкриються.

- Оленко, що потрібно? Я зайнятий. - пришвидшив сестру, а то вона любить лірику розводити.

- Та особливо нічого. Ти не знаєш у якій країні зараз Руслан? – майже прошепотіла ця… дурна дівчина.