Я кажу тобі «так»

Глава 1

- Боже, вона зараз наїде на мене! - кричала я та з усіх сил намагалася підвестися, але це не так просто зробити, коли нестерпно болить нога і на тобі зверху лежить велосипед.

Машина вдарила по гальмах, різкий звук, я навіть відчула коливання повітря та тепло мотора… Закрила очі в очікуванні… Але удару не сталося.

- Ти ненормальна?! - вийшов чоловік з автомобіля, а я відкрила одне око, потім друге... Боже, невже вижила?! Дякую!!!

- Вибачте, - прохрипіла, знову намагаючись підвестися.

- Якого біса ти лежиш посеред дороги?! Жити набридло? Якщо хочеш виконати акт суїциду, то будь така ласкава, роби це відповідально, щоб інші не постраждали через тебе, дуру! - гарний чоловік, але злющий... Я його розумію, звичайно, з одного боку, але краще б допоміг мені, а не проповідь влаштував.

- Ще раз перепрошую, допоможіть, будь ласка, у мене нога дуже болить, - знову зітхнула і спробувала поворухнутися, як же боляче!

Незнайомець на секунду затримав на мені погляд, потім все ж таки нахилився, прибрав велосипед з мене, узяв під руку і ось я вже стою на ногах.

- Ти зможеш самостійно йти? – риторичне питання, очевидно, що сама йти я не можу. Нога розпухла і вивернута в дивній позі, наступити взагалі не реально, одразу різкий біль.

– Ні… – засмучено констатую факт.

Чоловік зітхнув приречено (як мені здалося), взяв на руки і поніс у бік дверей автомобіля.

- Я відвезу тебе до лікарні, дівчинко, тільки прошу поставитись відповідально і не давати неправдивих свідчень. Я тебе не збивав, ти лежала посеред дороги. Тобі є 18 років? – мене посадили в салон, пристебнули ремінь безпеки і повезли.

Велосипед так і залишився валятися на дорозі, але швидше за все там йому і місце, давно час його позбутися, ще після звареної рами майстер ремонту дуже рекомендував це зробити, а мені шкода було... От і маю тепер наслідки.

- Мені є 18. Точніше мені 23. І дурити не збираюся. Дякую, що допомагаєте, – тихо відповіла.

- Добре. Куди їхати? - він поглянув на мене роздратовано, але голос при цьому звучав рівно. Як добре тримає себе у руках. І не місцевий.

- Трасою близько 5 км, потім повернете на право і ще близько 5 км. Важко заблукати, – я задивилася на його обличчя та руки, дорослий, близько 30-35 років, мужня та впевнена в собі людина. Зовнішність вродлива, навіть занадто, на мій погляд, адже, як каже дідусь, чоловік повинен бути трохи симпатичнішим за мавпу. Тут же багато жінок програють правильним рисам, прямому носу, бровам, високому лобові і пухким губам. Очі не бачила, але вії, знову ж таки, викликають почуття власної неповноцінності – чорні, густі та довгі.

Ще очевидно, що водій чоловік забезпечений, я особливо не розуміюсь, та неозброєним оком видно, що це дорогий і комфортний автомобіль преміум класу. Ніколи раніше на таких не їздила.

- Мене звати Соня, - навіщось представилася.

– Максим Громов, – побачила натяк на посмішку. Добре, що мій випадковий рятівник заспокоївся.

- Я їхала додому з роботи і мій велосипед зламався на ходу, а так як на дорозі схил, мене почало відкочувати назад і в результаті я перестала контролювати ситуацію і, власне, фінал Ви побачили, - намагаюся пояснити своє лежання посеред дороги.

- Мені не дуже цікаво, Соню. Просто все могло закінчитися набагато сумніше, треба бути обережнішою. Приїхали? – палець Максима вказав на нашу невелику поліклініку, де зазвичай є лікар-травматолог цілодобово.

- Так, дякую Вам. - я вдячно посміхнулася чоловікові і насилу вийшла з машини. Біль трохи вщухла.

- Всього найкращого! – махнув у відповідь чоловік і зник.

Я ж потихеньку добралася до входу і сіла в чергу (переді мною сиділа мати з хлопчиком, який надривно плакав).

Травматолог провів огляд, виписав знеболювальне і сказав дотримуватися постільного режиму. Цікаво, як це я маю виконувати?

Довго і болісно добиралася додому автобусом, потім пішки і ось, нарешті, я вдома, де й стіни лікують.

- Сонечко, привіт, голубонько, - привітався дідусь, привітно посміхаючись.

Моя найбільша підтримка та любов – Михайло Костянтинович, мій дідусь.

- Привіт, дідусю. Як Ви? – намагаюся не показувати, що болить нога, стала біля плити і взялася за приготування їжі. Знеболювальні роблять свою справу та й травма – розтяг і забій, не так вже й серйозно, як здавалося.

- Живий і слава Богу, через 2 місяці лише 80 років, я ще планую правнучку поняньчити! Тож ти врахуй, внученько, довго не тягни з цією справою! – жартує дід.

- Треба ще років десять пожити, діду!

- Ти що у 33 роки народжувати зібралася? Ні. Якщо такі справи робити змолоду, коли ще дурніший, то значно простіше  всі ці соплі-слини переносяться, - роздає поради людина, у якої донька, моя мама, народилася в 40 років.

- Добренько, спеціально для Вас раніше народжу, Ви, головне, живіть! – погрожую, жартівливо розмахуючи ножем.

– Я планую відсвяткувати 100 років! І не менше ні на день!

- От і прекрасно! Сідайте борщ їсти, пампушки ще відучора залишилися! - з любов'ю поглянула на головного чоловіка в моєму житті.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше