Розділ 2.

А тоді прийшла осінь, якась тривожна, холодна, з присмаком гіркого диму й солонувато-гидотної іржі, з присмаком крові. Люди знову прийшли на Майдан – молодь, яка не бажала віддавати право визначати своє майбутнє зарозумілим ділкам, які майже прожили своє на цьому світі. Молоде покоління проти старого, що прагнуло обрати, яким буде життя їхніх дітей та онуків. Нахабно, обманом, як звикли, як їх виховували...

Старші не любили землю, на якій народилися, бо раптом вона стала для них чужою. Та земля не пробачає зрад. Я камінь, уламок кістки земної тверді, тому надто добре про те знаю.

Старші послали проти беззбройної молоді нечисть, що ховала свої обличчя під шоломами. Орда, страшніша від тої, що приходила на цю землю у минулі століття. Ті завойовники облич не ховали, а дехто розумів, що таке військова честь. У цієї безликої орди було одне почуття на всіх: жорстоко бити, насолоджуючись безкарністю і немічністю супротивників.

Тоді на Майдані вперше пролилася кров. Не біля моєї колони, що тримала на собі світ, трохи далі, у підніжжя іншого стовпа, на якому стояла золота жінка, яка символізувала душу цієї країни. Жінка плакала, не в змозі захистити своїх синів і дочок, ми це відчували.

А ще я відчув, як здригнувся цілий світ, дізнавшись, що трапилося на Майдані у ту непроглядну листопадову ніч. Скривавлені юнаки і юнки тікали повз мене, шукаючи притулку від орди, як і їхні пращури. І знайшли порятунок у золотоверхому храмі, який не відчинив браму перед ворогами.

Я розумів, що осінь відступає перед зимою, але ця зима відрізнятиметься від усіх попередніх, і що спливатиме вона вогнем і кров’ю.

Наступного ранку біля храму зібралися десятки тисяч людей. Вони хвилею дійшли до Майдану й змусили чорну орду відступити. Орда злякалася народного моря. А ввечері люди скликали перше віче, на якому радилися, що робити далі. Бо жити, як раніше, вже ніхто не міг. Та кривава ніч, сповнена безглуздої жорстокості, змінила усе.

Та найперше та ніч змінила людей. Вони згадали, що народжені вільними, що їхня країна незалежна і вільна у виборі свого майбутнього, що багато з тих, хто прийшов на Майдан, козацького роду, якщо не по крові, то за духом.

За все своє існування я не відчував серед людей такого єднання, бо це було недосяжним для людства, що постійно чубиться за якісь незрозумілі мені блага і цілі. Те, що об’єднало їх і дало взаєморозуміння, було так само прадавнім і глибинним, мов земна сіль. І земля, відчувши це, підтримувала людей, сміливих і нескорених.

Люди напинали намети, палили вогнища у діжках, будували барикади з лавочок, рекламних щитів, кам’яних квітників і всякого непотребу. Насипали у лантухи сніг, який під впливом сильного морозу, збивався і ставав міцним. Сніг тої зими також змінив свою суть і став повноправною частиною оборонних стін, які захищали Майдан від чорної безликої орди.