Розділ 13

Я падаю на коліна, спираюсь руками об кам’яну підлогу. Холод різко б’є в долоні, немов після довгого бігу занурила їх у криницю. Голова ще гуде, очі ріже від світла — мигтіння свічок, знайомий запах кориці, яблук, розігрітої печі. Кухня. Я знову тут.

Примара не замовкає — він лементує просто мені в голову. Пронизливий голос вгвинчується в мізки наче розпечене свердло.

— Ти зникла! Я кричав, кликав — ти не чула! Тут таке робиться!

Я здригаюсь, хапаю повітря. Струшую головою, щоб прийти до тями. нудотний клубок в животі трохи стихає. 

— Що… що таке? — Ледь вичавлюю з себе. Обережно підіймаю голову, підводжусь на тремтячі ноги і озираюсь.

— Аркен! — відчуваю, як шугає над головою, волосся на маківці ворушиться від руху повітря. — Він залетів у кухню, як привид помсти. Тебе шукав! Анаїс сказала, що щойно бачила тебе. Вони перевернули увесь дім догори дриґом. А тоді вона побігла в місто, шукати. А Аркен і далі дім перевертає. 

Я обхоплюю руками голову. Усередині підіймається тривога, як хвиля, що змиває ґрунт з-під ніг.

— Він… він сердиться?

Примара раптом стихає. Задумлива пауза тягнеться так довго, що я майже не витримую. Потім його голос звучить інакше — нижчий, тремтливий: 

— Не те щоб розлючений… Ні. Він здався мені наляканим. Дуже. Так, наче боявся, що тебе вже нема. Назавжди.

Грудна клітка стискається. Серце підскакує болючим ударом. Я різко підводжу голову, наче в змозі побачити свого співбесідника. 

— Я… виходила подихати повітрям, — повільно вимовляю. Розповісти, куди мене притяг Скарн лячно. Й небезпечно. Я не знаю, на що здатен Примара, кому він служить, на чиєму боці. Мабуть, тут взагалі нікому не можна довіряти, навіть тому, кого бачу й чую лише я. — Засмутилась, що пиріг пригорів.

— Не бреши, — шипить, холодом просочується мені у вуха. — Я ж знаю, що ти змінила долю. А потім тебе не стало. Я завжди можу тебе знайти, бо ми пов’язані. А тут — тиша. Порожнеча. Ти була там, де я не міг дістатися.

Мене пронизує дрижаки. Я кусаю губу, зводжу плечі, немов обороняюся. 

— Це не твоя справа, — огризаюся, стискаючи пальці так, що вони біліють. — Ти сам не чесний зі мною до кінця. І я теж не буду чесною.

Мовчанка нависає важкою завісою. Я навіть відчуваю його сердите дихання мені у вухо. Еге ж… не до вподоби, коли приховують…

— І не зобов’язаний, — обриває примара холодно. Голос його стає сухим, різким, наче він навмисне відгороджується від мене.

— Тоді й я тобі нічого не винна, — зціплюю зуби. Схрещую руки на грудях, впираю поглядом у стіну. Мене тіпає від втоми, але слова вириваються самі.

— Від мого зникнення, — його тон колючий, як криця, — світ не стає з ніг на голову. Від моєї магії нікому не зносить дах. А ти… ти мала б побожно коритися й падати на коліна, коли говориш із самим…

— Із ким саме? — я підіймаю брови.

У повітрі зависає тиша. Нитки тіні затримуються на мить, немов він теж завмер. Я чую його вагання — воно бринить у мені тонким дротом.

Й раптово Примара зривається на іншу тему, поспіхом, наче злякався: 

— Куди тебе потягнув цей невихований хлопчисько?

Я зводжу голову ще вище, знову складаю руки на грудях, ніби ставлю перед собою мур. 

— Ні, спершу ти скажи. З ким саме? Я хочу почути. Інакше ти нічого від мене не дізнаєшся.

Порожнеча стін давить на скроні. Примара мовчить — я дратуюсь й злюсь. І вже відкриваю рота, щоб ще раз повторити запитання, коли двері кухні вибухають від удару. Дерево вдаряється об стіну, дзенькіт глечиків розноситься по приміщенню. Я ледь не підстрибую від ляку.

На порозі — Аркен. Очі горять, плечі напружені, щоки червоні, по скронях стікає піт. Він дихає важко, мов пробіг ціле місто. Погляд хапає мене миттєво, буравить важко. 

— Що ти натворила, Кіро! — підозріло примружується. 

— Що я натворила? — роблю круглі очі й намагаюся всміхнутися невинно. — Анаїс сказала, що пиріг ще можна врятувати, пане Аркен. Клянусь, це востаннє, коли мене підвела плита.

Всередині ж кривлюсь: виправдання так собі. Списати все на війну з піччю… ну, спробувати було варто. Але якщо ніхто не пам’ятає розгалуження долі, чому ж тоді стільки людей знають про нього? Щось тут не те.

— Не мороч мені голову, — буркоче Аркен. Його вуса сіпаються, щоки ще рум’яні від бігу. Він хапає мене за руку своєю теплою, трохи вологуватою долонею і різко тягне з кухні.

— Але… — починаю, проте він лише кидає сердито: 

— У нас залишились лічені хвилини.

Ми майже біжимо коридором, потім сходами. Його кроки глухі, важкі, він хапає повітря ротом, наче риба, викинута на берег. Стіни тремтять від нашого поспіху. Я ледве встигаю за ним.

Нарешті він вривається у свій кабінет і грюкнувши дверима, відсапується.

— Фух… — витирає піт з лоба рукавом. — Нам пощастило.

Кидається до столу, заваленого книгами, сувоями й дивними приладами, починає нишпорити, щось перекидати, папери злітають додолу, чорнильниця мало не розливається.

Я лиш здивовано лупаю очима. Серце від бігу калатає, цікавість розбирає.

— Де ж воно, де ж воно! — бурчить. — Я ж знав, що буде цей клятий сплеск…

Раптом він тріумфально вигукує: 

— О!

У його руці — маленька брошка у вигляді сріблястої рибки. Очі з блакитних камінців світяться у сонячному світлі. Луска вигравала дрібними рисками, немов справжня.

— Гарна… — шепочу. — Що це? ― торкаюсь до рибки, стискаю в долонях. Метал холодний, немов щойно з води.

Але уважний буравлячий погляд змушує підвести очі й глянути на Аркена.

— Я знаю, що ти змінила долю, ― супить свої густі кошлаті брови. 

— Але я нічого… 

— Не відбріхуйся, рибонько, — свердлить мене втомленим, але пильним поглядом. ― Прилад усе зафіксував. На карті події смикнулись магічні нитки.

Я мимоволі зиркаю на ту саму карту, яку розглядала ще з Анаїс. Чорні лінії, візерунки доріг і стежок. Все, здається, так само. Жодної різниці.