Розділ 12

Зір поступово прояснюється. Темрява відступає ривками, ніби хтось стягує з мене важке покривало. Голова гуде, світ розмитий, і тільки голос тримає мене на поверхні — хрипкий, упертий, той самий, що проймає до кісток.

Я зводжу погляд — і бачу Скарна. Звісно Скарна. Хто ж іще здатен тягнути мене в напівсвідомості, куди заманеться, а потім дивитись так, наче я мала кузька під підошвою його франтовитих чобіт. 

Він стоїть так, ніби щойно вийшов із бурі: плечі розпрямлені, обличчя з каменю, в кутиках уст нетерпляча складка.

— Ти… — слова рвуться хрипом. — Що ти зробив?

Щоки палають, серце б’ється нерівно. Я трясу головою, намагаючись зібрати думки докупи. Мене ще крутить, вухо закладає від внутрішнього шуму, та гнів пробивається крізь туман швидше за здоровий глузд.

— Знову врятував, — карбує, навіть не кліпаючи. Наче це щось звичне, дріб’язкове, як випити води.

Я стискаю кулаки так, що нігті врізаються в долоні. 

— Я не просила, щоб мене рятували! від кого ти мене рятував на кухні Аркена? Від плити? Це цілковита дурниця!

— Дурниця ― це те, що ти натворила, — огризається. Ледь не скрегоче зубами. Стає трохи моторошно, але гнів як червона пелена ― притлумлює страх. — Я ж попереджав: не чіпай силу, якщо хочеш жити.

— Попереджав? — у мене перехоплює подих. — Ти кинув кілька туманних фраз, від яких я зрозуміла рівно нічого! Що я мала зробити? Розкласти загадки по поличках?

Його очі — холодні, з металевим відблиском — ковзають по мені, і від цього мороз пробігає хребтом. 

— Дослухатись. Думати головою, а не дурнуватими почуттями.

— Дурнуватими почуттями? — я гірко сміюся. Сльози знову підступають, палять очі. — Вона померла, Скарне. Анаїс померла. І якщо є бодай тінь шансу повернути її, я зроблю це ще тисячу разів. Розумієш?

Він стискає щелепи так, що хрускає. 

— Ти шкідливе, самозакохане, дурне дівчисько, — каже низько, тихо, але з тим самим тоном, від якого хочеться кидатись на нього з кулаками. — Ти рвеш тканину світу заради одного життя. Але потім за таке розплачуються всі.

— А ти, мабуть, знаєш, як правильно? — я майже кричу. У мені така лють, що майже стриматись не можу. Підступаю до нього майже впритул. Шкірою відчуваю жар його тіла, стає спекотно аж до кісток. — Стояти осторонь і буркотіти, як старий дід, замість пояснити хоч щось!

Скарн відвертається, зводить очі вгору, наче просить терпіння у неба. Я бачу, як сіпається жилка на його скроні. 

— Я тобі не нянька, Кіро. Я дав тобі попередження, як дорослій розсудливій людині, щиро сподіваючись, що за ці століття ти порозумнішала. Дарма! Ти, як завжди, його проігнорувала.

— Зручно, правда? — у мене тремтять губи. — Вічно все знаєш краще, але тримаєш у собі, бо тобі байдуже, що інші тонуть у темряві! ― впираю палець в його груди і майже з відчаєм повторюю. ― Тобі завжди байдуже. 

— Мені байдуже? — нарешті ловить мій погляд. Його голос уже не гримить, але від нього мороз по спині. — Якби було байдуже, ти б зараз була в їхніх лабетах, скута кайданами, і виконувала, все, що забажається господареві як дресована собачка на ярмарковому балагані.

Моє серце гупає так, що, здається, розіб’ється. Я хочу заперечити, накричати, вчепитися йому в груди, та слова застрягають у горлі. Лише ковтаю повітря, мов риба на березі.

Тиша між нами напружена, мов тятива. Я чую, як капає вода десь поблизу, як гуде вітер у щілинах, і кожен звук здається занадто гучним.

Я зціплюю зуби й нарешті приречено промовляю: 

— Я не відмовлюсь від сили. Не змушуй мене.

— Ти вже відмовилась, і не раз, — каже він похмуро, — а після цього я тебе втратив.

І в його голосі немає перемоги. Лише глуха втома.

Я хитаю головою. Серце стукає в грудях і зливається з гулом крові у скронях. 

— Я тебе ненавиджу, — шепочу, і це звучить надто безпорадно, щоб по-справжньому вколоти.

Він не реагує. Лише ловить мою руку на своїх грудях, стискає пальці, обпікаючи доторком. Його очі стають не сірими, а темними, майже чорними.

— Ненавидиш? — бурмоче він, нахиляючись трохи вниз, бо я нижча, але він не відступає. Його очі — темні провалля. — То кричи голосніше. Може, сама повіриш. 

Мене трясе. Я відчуваю жар у грудях і холод уздовж хребта. Руки самі здіймаються, ніби хочуть відштовхнути його, та я не торкаюся. Його груди надто близько, відчуваю, як вони підіймаються від подиху, і це лякає мене більше, ніж його гарчання.

— Ти… — ковтаю клубок у горлі. — Ти завжди такий, правда? Сидиш на троні власної мудрості, дивишся згори й гарчиш. Легко мати рацію, коли не ризикуєш нічим!

Його щелепи знову напружуються. Я бачу, як у скронях пульсує жилка. Він робить крок уперед — тепер між нами буквально подих. 

— Думаєш, мені легко? Гадаєш, нічим не ризикую? — його голос зривається низько, шипить, як клинок, що ріжеться об камінь. — Я бачив, як твоя дурість тягне тебе під землю. Якби я не втрутився, тебе б уже не було. Вчергове не було! 

Я задираю голову, бо інакше не можу витримати його погляд. Горло здавлює, але я шиплю: 

— То й залишив би.

Його рука різко здіймається — і я завмираю, готова, що він мене вдарить. Але пальці стискають моє підборіддя, грубо, різко, так що я відчуваю тепло й силу в кожному дотику. Його очі палають, темні, як глибина криниці.

— Ти не знаєш, що кажеш, — каже він повільно. — Не маєш ані найменшого уявлення, чого тобі це коштувало.

Я відштовхую його руку, так сильно, що пальці ще печуть на шкірі. Кров шумить у вухах, я вся тремчу. 

— Ти поводишся так, ніби я твоя власність! — кричу. — Ніби маєш право вирішувати за мене!

— Якби я за тебе не вирішував, тебе б не існувало, — гарчить він у відповідь.

Я відступаю на крок, але не тому, що боюся, а тому що надто добре відчуваю, як небезпечно близько ми стояли. Повітря між нами ще тремтить.

— І що тепер? — питаю гірко. — Будеш прив’язувати мене до стільця, щоб я не сунула свого носа, куди не треба? Чи замкнеш у підвалі, бо «так безпечніше»?