Розділ 11

Світ вислизає, мов пісок крізь пальці. Я провалююсь. Повільно, немов у глибоку воду, що тягне вниз і водночас глушить усе довкола. Крики, плач, тупіт — гаснуть, зникають. Навіть холодний камінь під колінами перестає бути справжнім. Лишається лише тьмяна пустка й мереживо світла.

Перед очима — нитки. Тонкі й золотисті, вони сяють на тлі бляклих, безбарвних силуетів людей, коней, будинків. Наче хтось зіткав світ заново, і єдине, що в ньому живе, — це сплетіння цих сяючих жил. Вони рухаються, колишуться, дзвенять невидимим звуком, що схожий на шурхіт струмка, на шелест вітру в травах.

Руки самі тягнуться вперед. Пальці торкаються, і я здригаюсь. Відчуття таке, ніби занурила долоню в крижану воду: пекуче, різке, але водночас п’янке. Нитки теплі й холодні водночас, слизькі, як струмки, і при цьому тугі, як натягнуті жили. Я пробую обережно їх стиснути — й вони пружинять, не рвуться. 

Дотик жалить, немов обпікає кропивою. Я зціплюю зуби, але не відпускаю. Маленькою я так любила казку про Елізу, яка плела з кропиви сорочки для братів, і я тоді сміялась, не розуміючи, як це можливо. Тепер я відчуваю: саме так воно і є. Кожен рух пальців — біль і пекуча ніжність одночасно, ніби крізь долоні проходить чиясь жива сила.

Нитка Анаїс переді мною. Вона вже майже прозора. Я чую, як серце калатає в скронях, і страх давить так, що важко дихати. Я обережно торкаюсь її. Й вона тремтить, виривається, мов жива, тонша за волосину, прозора, як дим над згасаючим вогнищем. Я відчуваю, як крізь неї просочується останнє тепло, слабке й крихке, наче подих, що от-от урветься. Паніка стискає груди залізними кільцями.

— Чого чекаєш? — голос примари вривається у свідомість. — Ще мить — і її доля згасне. Ти нічого не зможеш вдіяти.

Сльози обпікають щоки. Серце гупає так, що здається, ребра тріскають від ударів. Я не думаю, я лише слухаю руки. Вони самі знають, що робити. Я починаю розплітати.

Нитки слухняно розходяться, але кожен рух болючий — вони ріжуть шкіру, лишають тонкі червоні смуги на пальцях. Шурхіт, тихий і сухий, лоскоче вуха, збиває дихання. Кожна петля, що розходиться, відлунює в мені — серце б’ється в такт плетінню. Вони розпускаються вузол за вузлом, петля за петлею, як мереживна, плетена серветка. Я пам’ятаю, раніше такі були у кожному домі. Ними накривали великі пузаті телевізори, клали під вази, завішували подушки, прикрашали тумби… І з кожною відпущеною петлею довкола оживає щось нове.

Світ починає зсуватися. Кольори вицвітають, стають тьмяними, ніби хтось змив фарби до сірих контурів. А самі нитки сяють дедалі яскравіше, тягнуться навколо, сплітають прозорі картинки минулих подій, що біжать тепер у зворотному напрямку, тремтливі, напівпрозорі, виткані з золота. Мов хтось увімкнув старий проєктор, і тепер я дивлюсь кіно навпаки. 

Але раптом стрічка спиняється, картинка зависає, і фільм запускається знову. А я бачу нарешті те, з чого усе почалось…

Ось Льорн. Його сорочка темніє від поту, шкіра блищить під сонцем. Він зігнувся над возом, вантажить важкі бочки. Чути, як рипить дерево, як металеві обручі дзенькають об дошки. Втомлено витирає лоба, сідає на козли… але я спиняю нитку — і він завмирає. 

Тканина часу ламається з ледь чутним хрускотом, а я виплітаю новий візерунок. Де Льорн не рушає, а зістрибує на землю. Йде до воза, перевіряє кріплення. Його руки рухаються впевненіше, ніж раніше. Ремені затягуються тугіше, бочки втихають, слухняно стискаючись докупи. І коли він рушає, віз не калатає, лише рівно рипить колесами по бруківці.

Я виплітаю далі. Картинка змінюється, розмивається й збирається заново. Крамниця пана Макліна. Тканини спадають із полиць хвилями, від світлих до густо-темних, і серед них блищить смарагдовий шовк. Анаїс торкається його кінчиками пальців — я відчуваю, як у нитках відлунює це відчуття: ніжність, обережність. Поруч пан Маклін, добродушний, з легкою усмішкою в кутиках очей.

До них підбігає його донька. Її голос дзвенить, мов дзвіночок: 

— Є ще стрічки, Анаїс! Атласні, точнісінько в тон! Я зараз знайду серед нового товару!

Анаїс кидає погляд на годинник на стіні. Його стрілки тягнуться ліниво, час застиг у повітрі. Її серце легенько прискорюється — нитки в моїх руках вібрують, передають вагання. Вона лишилась. Дочекалась. Тоді… І так невчасно вийшла на площу, коли сказився кінь Льорна. Але… усмішка, тиха й тепла, торкає її губи. 

— Не турбуйтесь. Я зайду пізніше, коли все розкладете.

Вона виходить з крамниці. Її черевички дзвінко торкаються бруківки, і від цього дрижать нитки. Вона перетинає площу, звертає у провулок до дому пана Аркена, і лиш тоді Льорн зі своїми бочками в’їжджає на площу та зупиняє свого коня. Він гукає, що привіз воду. Його голос тягнеться ниткою, переплітається з ниткою Анаїс, яка все далі й далі відходить від гомінкого натовпу, що з відрами тягнеться до бочок.

Світ навколо тремтить, стискається, втрачає форму. Вузли розходяться, нитки ковзають крізь пальці, обпалюючи їх. Шкіра палає, слух заглушає шурхіт, у скронях стугонить кров. Час згортається й знову розгортається, як скатертина. Накриває мене, крутить, засмоктує, і я падаю.

Запах диму й кориці вдаряє в ніс різко, боляче й різко. Перед очима — кухня Аркена. На столі чорний пиріг, що димить, мов вуглина. Дим повзе по стелі, пече горло. Я стою, задихаючись, пальці ще палають від дотику до ниток.