Розділ 10

Я завмираю, вдивляючись у нього. Невже не здогадався? Ні, не може бути… Але, якби знав, уже спитав би, хоч натякнув, пригрозив. Анаїс він же готовий був звільнити за те, що підглядала, а тепер — стоїть так невимушено, наче й не підозрює нічого.

― Кіро? ― густі брови здіймаються. 

І я починаю швидко тараторити.

— Анаїс приготувала грибну юшку, рагу з кролика… І ще пиріг із родзинками скоро буде готовий, ― ховаю тремтячі руки під фартух.

— Чудово, — киває, втягує носом аромати кухні. — Думаю, вже час попоїсти. Ранок був нервовим. А від нервів краще за все допомагає смачна й ситна їжа!

— Так, звісно… — поспіхом погоджуюсь.

А як тільки його постать зникає за дверима, озираюсь навсібіч, вишуковуючи свого несподіваного напарника, і гарячково шепочу:

— Гей! Ну? Хто це був?

Але у відповідь чую лиш тишу. Жодного подиху, жодного холодного доторку біля щоки. І тільки годинник відмірює удари, мов глузливо рахуючи моє нетерпіння. І наче нагадує про щось… про щось важливе, що я мала пам’ятати. І, звісно, забула…

— Ти знову зник? — стискаю зуби. — Серйозно?!

Відповіді нема. 

З досадою хапаю серветки, тарілки, берусь за виделки й починаю метатися між кухнею та вітальнею. Серце досі гупає, а в голові пульсує єдина думка: «Чи бачив він? Чи чув?..»

І саме в цей момент з пічки починає тягнути тривожним запахом. Спершу ледь помітним, а вже за мить густим чадом.

— О ні-ні-ні… — видихаю я, в паніці хапаючись за дверцята. Шиплю від болю, бо, звісно ж, забула про прихватку. Хапаю рушник, вдруге пробую відчинити.

Краї пирога вже чорніють, дим тягнеться вгору важкими клубами.

Смикаю за край дека й намагаюсь витягти випічку, і саме в цей момент, просто біля вуха лунає тихе, задоволене хихотіння:

— Ось воно, твоє справжнє покликання, — протягує насмішкуватий голос. — Не шпигунка, не героїня, а кулінарна катастрофа в людській подобі.

Я ледь не впускаю пиріг.

— Ти?! — шиплю, захлинаючись димом. — Та я тебе…

— Навряд чи, — перебиває він із холодною насолодою. — Ти навіть з пирогом впоратись не можеш, не те що мене приборкати. Дивлюсь на тебе — і бачу тріумф людської недолугості: з закіптюженим обличчям, із трофеєм у руках, ніби щойно виграла битву з духовкою.

Я стискаю щелепи так, що аж скроні ниють. Грізно грюкаю жерстяним деком об стільницю. Дим клубами сіріє по кухні, я поспіхом відчиняю кватирку й починаю розмахувати рушником, наче виганяю злих духів.

Образливо й прикро чути подібне від безтілесного насмішника. А ще гірше, що він має рацію. Господиня з мене нікудишня, й битва з духовкою вкотре програна вщент.

― Ти що, справді засмутилась? ― у його голосі щире здивування.

― Ні, ― фиркаю. ― Це просто в мене радість на обличчі нестандартна.

― Та не переймайся, ― протягує він лукаво. ― Якщо тут і тут обрізати обвуглений край, то, може, й зійде. Знаю Аркена: він навіть камінь, политий медом, з’їсть. Аби солодке.

Я пирхаю. Але здивовано розумію, що разом із тим, як тане в повітрі дим, тане й моє похмуре самопочуття.

― Можна збити сметану з цукром і полити зверху, наче глазур’ю… ― задумливо міркую над занадто рум’яним пирогом, зупинивши безглузді помахи рушником.

― О, геніально, ― примара розтягує слова з таким виглядом, ніби аплодує. ― Перетворити кухонний злочин на витвір мистецтва. Ти справді винахідлива… у питаннях маскування власних провалів.

― А ти, ― я зиркаю в порожнечу, ― справжній фахівець із псування нервів.

― Моя спеціалізація, ― погоджується він майже гордо. ― Відточував кожну секунду свого підступного ув’язнення. 

― А хто тебе ув’язнив? І яким чином звільнився? ― раптово озвучую питання, які давно вже мала б поставити цьому нахабному балаболу.