Розділ 9

Тієї ночі я ще довго здригалася від кожного шурхоту. Тіні на стінах здавалися живими, а кожен стук у двері змушував серце підскакувати до горла — здавалося, що ось-ось з’явиться хтось із них. Або, що ще гірше, обоє разом.

І, як на зло, думки безупинно поверталися до пакунка. Я так і не занесла його панові Дріану. Цілу ніч крутила в голові, який вирок винесе мені Аркен, уявляла, як гостро зиркне чи кине в обличчя різке слово. Та вранці все виявилося набагато простіше: він навіть не розпитував. Лише кинув через плече — занести сьогодні, поки Анаїс готуватиме сніданок. Наче йому справді байдуже. Наче він просто вирішив, що я забула. Дівоча пам’ять, і все. І до обіду відпустив мене. Сказав, що працюватиме сам.

Від цього чомусь стало ще дивніше.

А ранок видався незвично спокійним. 

Анаїс порається на кухні, задумала щось нове спекти, і я сиджу поруч, перебираю родзинки. Сонячні промені ковзають по столу, лоскочуть підлогу, а в домі панує тиша, така густа, що навіть шурхіт сухих родзинок звучить надто голосно.

Я вже встигла віднести артефакт пану Дріану, й поспіхом повернулася додому, відчуваючи дивне полегшення. На диво живою й цілою, хоча на вулицях постійно озиралась, шукаючи поглядом знайомі силуети. Та ні Скарна, ні Ріса я не зустріла. 

І ось тепер сиджу тут, перебираю родзинки, удаю, що думаю про випічку, але насправді думки зовсім в іншому. У голові крутиться лише одне: що такого робить Аркен у своєму кабінеті, що мені не дозволяє працювати поряд, а навіть бодай одним оком зазирнути туди? 

― Анаїс, ― кажу якнайбайдужіше, зосереджено розламуючи родзинку навпіл. ― А він… часто так?

― Хто? ― вона навіть не підіймає голови, заклопотано міряє жменями борошно.

― Аркен, ― удаю, ніби кажу між іншим. ― Ну… що замикається в кабінеті, як сьогодні.

Анаїс підіймає очі, знизує плечима. 

― Та буває. У нього там свої книжки, сувої, всі ті… штуки. ― Вона махає рукою, і в повітря здіймається легка хмарка борошна. ― Каже, що так краще працюється.

― А тобі ніколи не кортіло підгледіти? ― пробую жартувати, але всередині серце стукає швидше.

Вона хихикає. 

― Кортіло? Я ж жива людина, Кіро. Звісно! Але… ― тут Анаїс стишує голос і нахиляється трохи ближче. ― Кажуть, краще не сунути носа, куди не просять. Бо Аркен може й на вигляд добрий, але якщо розсердити — буде біда.

― І ти ніколи не заглядала навіть через шпаринку? ― підштовхую, хоча пальці раптом стають холодними.

― Та якось намагалася, ― зізнається вона, знову жартівливо зиркаючи. ― Думала, може хоч підгледжу якісь магічні секрети… А він узяв і з такою серйозною міною сказав: «Анаїс, ще раз таке побачу ― вилетиш з роботи як пробка», ― майстерно копіює міміку й жести Аркена. І я не стримавшись прискаю від сміху. ― От як тут не відчепитися?

― Гарна відмовка.

― Та ще й яка! ― Анаїс теж сміється, витрушуючи муку з рук. ― Але знаєш, іноді він сидить там так довго, що я певна: або спить на столі, або розмовляє сам із собою.

― Розмовляє? ― я насторожено дивлюся на неї.

― Ну, може, й не розмовляє… ― вона на мить задумується, потім хитає головою. ― Але часом чути таке дивне гудіння. Наче вітром двері піддуває. Я навіть одного разу жартувала, що він там чайник гріє безупинно.

Я сміюся разом із нею, але десь глибоко всередині стискається щось тривожне. Бо знаю: ніякі це не чайники.

― А той… ― я наче невимушено перевертаю жменю родзинок. ― Не так давно приходив до Аркена один красень. Вони теж там зачинялися в кабінеті. І мене не пускали.

― Красень? ― очі Анаїс миттю спалахують цікавістю. ― Ох, то ти, мабуть, про пана Арістена.

Я киваю, і вона тихо присвистує. 

― Я його кілька разів бачила. Мені в ту мить хотілось одночасно дивитись на нього, не відводячи погляд, і заразом забитись у дрібну шпарину. Гарний, але лячний.

Я намагаюся, щоб голос звучав байдуже: 

― То він хто такий?

Анаїс знизує плечима, але усмішка на обличчі швидко тане. Вона нахиляється трохи ближче, понижує голос: 

― Подейкують… він із тих, кого називають ловцями.

― Хто? ― кліпаю.

― Тсс! ― вона кидає швидкий погляд на двері, хоч у домі тихо. ― Про це не заведено говорити вголос. Ніби й немає їх зовсім. Ніхто не визнає. Але кажуть, вони полюють на відьом.

Від цього слова мені стає холодно. Очі стають величезними наче блюдця.

― Так-так, махає руками Анаїс. ― Знаю, що ти скажеш ― мовляв, казочки для дітей, відьом не існує. Є тільки маги, наука. Але звідки оді легенди, га? Відьми… злі й небезпечні. Божевільні. Хочуть шкодити людям. Принаймні так розповідають старі. А диму без вогню, як відомо, не буває.

Я мимоволі нахиляюся ближче: 

― І цей… пан  Арістен… він справді ловить їх?

― Не знаю. Кажуть різне, ― знизує вона плечима, і в голосі бринить легке захоплення. ― Але ходить чутка, що він не простий ловчий. Що він сам середній принц.

Я ледве не впускаю родзинку. 

― Принц?..

Вона киває.

А я хочу ще щось спитати, та враз обидві здригаємося. На горі, над кабінетом, лунають кроки. Важкі, неквапні. Наче хтось щойно там пройшов.

Ми перезираємося — і сміх, що досі бринів у голосі Анаїс, враз завмирає.