Розділ 8

― Ти хоч інколи дивишся по боках? ― сталево-сірі очі обпікають кригою. У них, здається, спалахує ледь помітна іскра полум’я.

Мурашки пробігають по руках. Його пальці стискають так, що я не можу вдихнути. Наче я чекала цієї зустрічі ― і водночас молилася, щоб вона ніколи не сталася. 

Хапаю ротом повітря, намагаюся щось відповісти, але слова застрягають грудкою в горлі. Хочеться вивільнитись, відступити, та ноги приросли до землі.

А Скарн грізно зводить брови й цідить крізь зуби: 

― Я ж попереджав: будь обережна. Небезпека не минула. А ти йдеш так, ніби на святкову прогулянку вибралась. Ти взагалі думаєш хоч трохи?

― Це Аркен відправив мене, ― виправдовуюсь. ― І тут не темно, вартові поруч, патруль ходить…

Він різко стискає щелепи й перебиває: 

― Патруль! Ха. Якщо б ти знала, скільки трупів знаходили просто «поруч із патрулем». Твоя наївність колись доб’є тебе, Кіро.

Його пальці трохи розтискаються, але не відпускають повністю. 

― Я поговорю з Аркеном, ― кидає холодно. ― Якщо він вирішив, що тобі можна тинятися містом ночами, значить, він остаточно втратив голову.

Я опускаю очі, намагаючись не виглядати винною. Але він нахиляється ближче, і голос стає тихішим, проте ще різкішим: 

― Тримай сумку міцніше. Ти така розсіяна, наче сама просиш на тебе напасти. Чи, може, гадаєш, що тебе врятує твій язик і безневинні очі?

Його слова ріжуть холодніше за нічний вітер, але раптово замість провини відчуваю обурення. Він сам зник, хоча казав, що життя віддасть. Нічого не пояснив, а тепер звинувачує. Мені що, в чотирьох стінах сидіти довіку, боячись невідомо чого. 

― Просто… я йшла у справах, ― намагаюся пояснити, останнім зусиллям волі опановуючи емоції. 

― У справах! ― зневажливо кидає. ― Єдина твоя справа ― залишитись живою. А ти наче навмисно шукаєш пригод на дупу.

Його пальці нарешті відпускають мої плечі, але погляд усе ще важкий. 

― Наступного разу, якщо тебе знайду одну в темряві, ― промовляє тихо, але мені раптово стає моторошно, ― клянусь, сам замкну в кімнаті.

― Сам ти що тут робиш? ― нарешті вичавлюю, голос зрадницьки тремтить, хоч я намагаюся говорити рівно. ― Хіба не клявся триматися якнайдалі?

Його очі звужуються, холод стає майже відчутним на шкірі. Він робить крок ближче.

― Не тіш себе марними ілюзіями, ― вимовляє з глузливою усмішкою. ― У мене є чимало справ. Ти не настільки важлива, аби я стежив тільки за тобою?

― А схоже, що саме так, ― огризаюся, дивуючись власній сміливості. ― Може, то ти шукаєш пригод, а не я?

На мить здається, що його вуста сіпаються від люті, і він крокує ще ближче. Я відступаю, поки плечима не впираюсь у холодний камінь стіни. Серце шалено б’ється, кожен подих віддається у скронях.

А він нахиляється так близько, що тепло його тіла відчувається крізь тканину плаща. Його пальці впираються в стіну обабіч моїх плечей, замкнувши мене в пастці. 

― Ти й гадки не маєш, ― хрипко каже він, ― скільки разів я витягував тебе з халепи, про які ти навіть не здогадуєшся.

― А може, то вигадки, ― кидаю тихо, та в голосі чути виклик. ― Може, ти просто насолоджуєшся роллю рятівника. Бо без мене твої «справи» були б надто нудними.

Його очі спалахують — і на мить я бачу в них не гнів, а щось інше, небезпечне й палке водночас. Він ще ближче. Відстань між нами скорочується до подиху. Я відчуваю запах його шкіри, теплий і терпкий. Якщо він нахилиться ще трохи ― його вуста торкнуться моїх.

Я завмираю. Мить здається вічністю. У голові змішується страх, злість і щось таке, чого я боюся назвати. А потім все покотиться в прірву… як тоді… а коли ― тоді, я й сама не знаю. Просто відчуваю. І страх хапає за серце крижаною долонею. А я знаходжу в собі сили попри гіпнотичний вплив сірих очей відвернути голову й ковзнути плечем убік, вириваючись з пастки. Серце б’ється так, що здається, воно от-от вистрибне.

І тоді відчуваю той самий погляд, що налякав мене на площі. Він пече спину гостріше за руки Скарна. Чужий, гострий, сторонній. Наче хтось стоїть зовсім поруч у темряві й стежить. Мурашки пробігають потилицею, і я мимоволі обертаюсь.

Але вдалині тільки чорний провулок, де тремтять вогники ліхтарів. Порожньо. Та я знаю: ми не самі.

Скарн теж завмирає. Очі різко підіймаються вище моєї голови. Наче й він відчуває. Настороженість легко читається в його погляді, в його діях, в напруженому тілі.

― Трясця! ― ледве чутно шепоче він. 

Я й оком змигнути не встигаю, як хапає мене за зап’ястя і різким ривком заштовхує собі за спину. Його пальці стискають так, що кістки тріщать, але я не вириваюсь — бо раптом стає страшніше, ніж секунду тому, коли він майже торкнувся моїх вуст.

Півтінь ворушиться, ніби сама ніч вдихнула й зробила крок уперед. Вогники у ліхтарях тремтять сильніше, кидаючи розірвані відблиски на каміння бруківки.

Із мороку повільно виринає постать. Висока, у темному плащі. Хода розмірена, впевнена. Тінь від каптура довго приховує обличчя, аж поки він не підводить голову.

Я вдихаю різко, ледь не зісковзуючи з власних п’ят. Підіймаюсь навшпиньки й визираю з-за плеча Скарна.

Очі. Яскраво-зелені. Знайомі, пронизливі. Точнісінько такі, як снились.

Його вуста кривляться у знайомій, майже насмішкуватій усмішці. 

― О, не чекав зустріти тебе в цьому забутому провінційному закутку, ― каже він, повільно зупиняючись. Голос звучить легко, але під ним бринить холодна сталь.

Скарн, і не думаючи відступати, виставляє плече так, щоб повністю загородити мене від чужого погляду. 

― Не повіриш! ― цідить він крізь зуби, ― я міг би сказати те саме про тебе.

― У мене справи державного значення, ― відповідає Ріс, піднявши брову. ― А ти, наскільки пригадую, давно вже не в колі тих, кому дозволено про них знати.

Скарн ледь відкидає голову назад, і в його очах спалахує небезпечний вогонь.