7.2

Я слухняно киваю, ховаю коробочку в сумку, перехоплюю записку. І от — нарешті можу вибратись із кабінету.

На вулиці тепло й тихо. Вечір розливається по бруківці золотом призахідного сонця. Місто живе своїм життям: хтось повертається з торгів, хтось сидить на лавках і жваво балакає, діти ще ганяють м’яча, витискаючи з дня останні хвилини. І дивно — але мене вже вітають. Крамарка з лавки біля фонтану киває, якась жінка з кошиком усміхається, наче ми знайомі сто років.

Пекар, пан Бредлі, вистромлюється з дверей крамнички й, побачивши мене, махає так активно, що мало не впускає батон на землю. 

— Пані Кіро, не забудьте про мене! — гукає він. 

— Обіцяю! — відгукуюсь і жестом показую, що зайду на зворотному шляху.

По дорозі затримуюся ще кілька разів. Біля криниці, тієї самої, що в перший день так мене налякала своїм чорним проваллям, сидить старенька Лорна з торбинкою на колінах. Вона помічає мене й одразу усміхається, піднімаючи вгору нову різьблену палицю. 

— Дивіться, пані Кіро, яке диво, — хизується вона. — Сьогодні вперше встала без болю. Допомогла ця чарівна ковінька від пана Аркена. 

Я зупиняюся, нахиляю голову й щиро усміхаюся. 

— То це прекрасно, Лорно. Я так рада за вас. Тепер ви ще й молодим дасте фору. 

Вона сміється, хитаючи головою, і махає рукою, мов відганяючи мої жарти.

Трохи далі, біля своєї ятки, мене зупиняє пан Маклін, торговець тканинами — кремезний чоловік із довгими вусами. Він, як завжди, видається надміру голосним. 

— Пані Кіро! Ви тільки но погляньте який подарунок на іменини мені зробила донька! — гордо вигукує і, розстібнувши камзол, показує новенький жилет. — Сама пошила, власноруч! 

Я торкаюся тканини й кажу: 

— Дуже гарна робота. Ваша донька має талант. 

Пан Маклін аж сяє, ніби ці слова — найбільша нагорода. Усміхається ще ширше, і від цього мені стає трохи тепліше. 

 У цьому є щось дивовижно затишне — ніби справді стаю частиною цього міста і його маленьких історій.  Воно поволі стає моїм, приймає мене. Тягуче відчуття чужини поступово слабшає. Знайомі запахи хліба, сміх дітей, скрип старих дверей, дзюрчання води в каналах — усі ці дрібниці роблять повітря ріднішим. Крок за кроком розумію: я тут ніби своя.

Але раптом щось ледь пробігає між лопатками, і затишок на мить зникає. Наче чийсь погляд ковзає по спині, і навіть знайомі звуки та запахи на мить тьмяніють. Я озираюся — навколо лише люди, що поспішають додому, сміх дітей, відчинені двері, запах свіжої випічки. Здається, нема чого боятися. Але серце б’ється трохи швидше, і в повітрі залишається легка тривога.

― Кіро, годі себе накручувати! ― осмикую власну фантазію. 

У мене є важлива робота, і потрібно неодмінно її виконати.

Прощаюсь з паном Макліном й звертаю з жвавої вулиці у вузький провулок, бо саме він веде найкоротшою дорогою до будинку пана Дріана. Кам’яні стіни тут стоять так близько одна до одної, що сонячні промені вже не пробиваються, і навіть ліхтарі, розвішані по стінах, не можуть розігнати темряву до кінця. Тіні чіпляються до бруківки, мов реп’яхи, й здається, що вони рухаються краєм ока.

Огидний липкий страх знову підіймає голову. Але біля чергового повороту натикаюся на Тому, чоловіка Анаїс. Сьогодні він робить обхід разом із Джуліаном. Полегшено видихаю, зрадівши вартовим, як рідним.

— Привіт, Кіро! — усміхається Тома. — Як справи? Що там моя Анаїс? 

Відкашлююсь, щоб прогнати хрипкі нотки страху в голосі.

— Чудово! Я до плити не наближалась. Тому сьогодні тебе на вечерю чекає смачна печеня з кролика й ніжний персиковий пиріг, — кажу, чудово розуміючи його натяки. 

Тома сміється й театрально зітхає: 

— Ох, так я скоро погладшаю! Мені бракує твоїх підгорілих бісквітів.

Пирхаю, хитаю головою.

— Мені… мені здається, що й підгорілими твої бісквіти дуже смачні, — несподівано вставляє Джуліан й одразу червоніє, ковтає слова й дивиться кудись убік, мовби шкодує, що взагалі озвався. 

Сміюся:

 — То ти їх не куштував, Джул. А от сусідський собака, який знайшов їх і спробував, ще два дні завивав, мабуть, проклинаючи мене своєю собачою мовою. Впевнена на всі сто, там була відбірна собача лайка.

Джуліан опускає очі й бурмоче: 

— Я переконаний… ти помиляєшся, Кіро. Було смачно…

Він каже це тихо, але так щиро, що в мене на серці стає тепло.

― Дякую за добрі слова, ― чемно киваю, поплескуючи його по передпліччю, а він продовжує червоніти, ніби в нього гарячка. 

― Бувай здорова, Кіро! ― прощається Тома, й смикає Джуліана за рукав.

А коли, попрощавшись з ними обома, відходжу, чую, як тихцем каже до нього: 

— Ти хоч дихай рівно, інакше зомлієш перед нею.

Й ледве стримую сміх. Страх трохи відпускає, й я вже сміливіше простую до будинку пана Дріана. Хоч пальці продовжують судомно стискати ремінець сумки. Переконую себе ― нічого страшного не трапиться, варта поблизу, мирне місто, кожен куточок освітлений. Люди десь неподалік сміються. Чого тремтіти?

Але чим далі я від головної вулиці, чи тихіші голоси Томи і Джула, тим голосніше вулицею віддаються кроки. Мої кроки. Чи ні? Наче ще хтось іде слідом. Я різко озираюся — пусто. Лише стіна з плющем, двері з латунною ручкою, і жодної живої душі.

«Уявляєш, Кіро, зараз якесь кошеня вискочить — і ти з переляку заверещиш на весь Браґен й осоромишся дужче, ніж коли спалила бісквіти й геть уся вулиця мусила дихати тим смородом, що вилітав з вікна Аркенової кухні», — бурмочу собі подумки й сама з себе хихикаю. Смішно ж, правда?

Смішно, але я починаю йти швидше. Сумка б’є по стегну, серце калатає, дихати стає важче. І чим далі, тим більше здається: за мною таки стежать. Десь позаду, крок у крок, хоч я не чую нічого, крім власного подиху.

— Нічого немає. Нічого. — Я мало не вголос промовляю до себе. — Ти просто дурепа, яка бачить привидів у кожній тіні.