Розділ 7

Дні минають, і я непомітно входжу в ритм. Усе стає ніби простішим, звичнішим. Папери, доручення, біганина містом — наче добре підігнана мелодія, де я вже знаю свою партію. 

Робота йде дивно легко. Я б ніколи не подумала, що перекладати папірці з однієї купки в іншу може приносити задоволення. Але ж ні — документи слухняно шикуються рядочками, записи виходять охайні й чіткі, а коли вдається розібрати почерк самого Аркена, я відчуваю себе чи то археологом, чи то дешифрувальником інопланетних кодів. А ще арифметика… хто б міг подумати, що вона може бути моїм союзником, а не особистим катом.

Не менш весело й з дорученнями. Я вже майже місцева: пекар із крамнички навпроти завжди відкладає для мене теплу булочку й так загадково підморгує, ніби ми з ним утаємничені в якийсь грандіозний план (хоча підозрюю, що єдиний його план — змусити мене купувати подвійні порції). А ринок на площі з фонтаном — то взагалі інша планета. Тричі на тиждень він вибухає голосами, ароматами і торгами. Стає гамірно, пахне прянощами, свіжою рибою і гарячим хлібом. Удень це місто зовсім інше: живе, гомінке й таке метушливе, що я вже не можу уявити його моторошним.

Але якщо в документах і дорученнях я справжній ас, то кухня — моя персональна пекельна яма. Точніше, плита. Ми з нею ведемо непримиренну війну. Вона пихкає вогнем, шипить, димить, і робить це з підозрілою насолодою. У мене вже колекція опіків і порізів, але останній «поєдинок» мало не залишив мене без брів. Я клянусь, вона спеціально видихнула полум’ям просто в обличчя, як справжній дракон, що оберігає свої скарби. І якби не Анаїс, яка увірвалась на кухню й вихопила сковорідку з моїх рук, я б тепер точно мала нову зачіску під назвою «обвуглений кролик».

Ця історія й стала останньою краплею. Аркен переконав Анаїс приходити вранці й готувати для всіх одразу. Вона бере їжу й для себе з Томою, а я — нарешті жива й не підсмажена. Чесно кажучи, я тільки рада. Бо з такою кухонною майстерністю мене й справді чекав би дуже яскравий, але короткий життєвий шлях.

Ранки без небезпечних кулінарних експериментів стають моєю невеликою перемогою. Й все нарешті начебто налагоджується.

От тільки сон. Він більше не приходить, але сидить у голові, мов скалка. Я прокручую його знову і знову, наче намагаюся відтворити музику за уривком кількох нот. Мені достатньо заплющити очі, і в темряві спалахують зелені очі, лунають кроки в коридорі, відчувається запах каменю після дощу. Це як уламок дзеркала — раз по раз ріже, змушує повертатися думками туди, де мені зовсім не хочеться бути. Чим далі, тим більше мене гризе оте відчуття недомовленості.

І я починаю думати: може, якби я знову побачила когось із них, сон повернувся б. І, можливо, цього разу я б змогла втримати більше деталей, розгледіти те, що вислизнуло. Бо тепер мене мучить не стільки сам сон, скільки відчуття, що я щось важливе вже одного разу знала — і втратила.

Але найдратівливіше те, що Ріс і Скарн відтоді наче розчинилися в повітрі.

Я ловлю себе на думці, що хочу спитати Аркена. Просто так, ненароком. «А, до речі, коли нас востаннє навідував Скарн?» — звучить майже безневинно. Чи «А Ріс зараз де?» Але від самої думки мене пересмикує: ну так, звісно, ще бракує мені виглядати підозрілою. З іншого боку — це ж моє життя, моя пам’ять. Я мушу знати. Навіть якщо виглядатиму трохи… ну, дивно.

Я сиджу над черговим документом, занотовую щось охайними рядками, а сама вовтужусь на стільчику, обмірковуючи, як би завести цю тему. Аркен навпроти схилився над своїм столом, у лупі роздивляється якусь дрібну дрібничку. Тиша в кабінеті густа, тільки перо шкрябає по папері. Я вже розтуляю рота, але він раптом підводить голову, наче відчув мій намір.

— Досить на сьогодні, — каже спокійно. Складає ту дрібничку — виглядає як крихітна металева фігурка птаха, тонко викарбувана, з крилами, що ніби ось-ось розправляться. Він кладе її в невелику темно-синю коробочку, поверх вкладає складений аркуш.

— Віднесеш це пану Дріану. — Простягає мені коробочку. — І ось записку. А потім швидко повертайся з його відповіддю. І по дорозі зазирни в пекарню, візьми коробку еклерів. Сьогодні у мене гості. На вечір ти вільна. 

Я слухняно киваю, ховаю коробочку в сумку, перехоплюю записку. І от — нарешті можу вибратись із кабінету.

На вулиці тепло й тихо. Вечір розливається по бруківці золотом призахідного сонця. Місто живе своїм життям: хтось повертається з торгів, хтось сидить на лавках і жваво балакає, діти ще ганяють м’яча, витискаючи з дня останні хвилини. І дивно — але мене вже вітають. Крамарка з лавки біля фонтану киває, якась жінка з кошиком усміхається, наче ми знайомі сто років.

Пекар, пан Бредлі, вистромлюється з дверей крамнички й, побачивши мене, махає так активно, що мало не впускає батон на землю. 

— Пані Кіро, не забудьте про мене! — гукає він. 

— Обіцяю! — відгукуюсь і жестом показую, що зайду на зворотному шляху.

По дорозі затримуюся ще кілька разів. Біля криниці, тієї самої, що в перший день так мене налякала своїм чорним проваллям, сидить старенька Лорна з торбинкою на колінах. Вона помічає мене й одразу усміхається, піднімаючи вгору нову різьблену палицю. 

— Дивіться, пані Кіро, яке диво, — хизується вона. — Сьогодні вперше встала без болю. Допомогла ця чарівна ковінька від пана Аркена. 

Я зупиняюся, нахиляю голову й щиро усміхаюся. 

— То це прекрасно, Лорно. Я так рада за вас. Тепер ви ще й молодим дасте фору. 

Вона сміється, хитаючи головою, і махає рукою, мов відганяючи мої жарти.

Трохи далі, біля своєї ятки, мене зупиняє пан Маклін, торговець тканинами — кремезний чоловік із довгими вусами. Він, як завжди, видається надміру голосним. 

— Пані Кіро! Ви тільки но погляньте який подарунок на іменини мені зробила донька! — гордо вигукує і, розстібнувши камзол, показує новенький жилет. — Сама пошила, власноруч! 

Я торкаюся тканини й кажу: 

— Дуже гарна робота. Ваша донька має талант.